Те сонце, що світить

09-09-2013, Просмотров: 467

Зима відступила. Сонячні промені впевнено заволоділи всім сущим.

Радість буття розливалася усюди. Все навкруги потягнулося до сонця. Особливо очі людей. Вони засяяли зовсім по іншому. Лагідно випромінювали, пропустивши ті промені крізь душу, і раділи. Перша зелена травичка, бруньки на гілочках дерев, чорна земля на полях, а особливо небо. Все дзвеніло і вигравало на невидимих струнах душі і ніби зобов’язувало людей скласти до купи ці звуки, щоб була з кожного своя мелодія. І вона спліталася собі, і не в силах була жодна устояти.

Марія теж, якось розм’якла, розчулилась. Та радості не було. Мелодія, що звучала у грудях, не тільки цієї весни, а вже багато весен, була тільки одна. Навіщо?

Колись вона теж раділа і підставляла сонцю лице, руки. І як же вона любила це сонце! Йому єдиному довіряла, як саме потайне, сокровенне. І, як та язичниця, яка не знала про Бога, молилася сонцю одному. Воно завжди втішало своїм розумінням. По батьківські, якось, тепло гріло, навчало, та із весни в весну вело її, як сліпу. А найголовніше, Сонце  обіцяло їй прозріння і щастя. Вона вірила, що узріє оте Навіщо і так раділа своєму сонцю. З ним вона радилась, як з найліпшим другом, розмовляла багато весен і зим. Вірила йому, що ніколи не зрадить, завжди розсудить і дасть сили.

Бувало, зимою в холодні, похмурі дні, сиділа собі вдома і зовсім не хотіла і не збиралася йти на вулицю. Та сонце вигляне з під хмарки і до віконця, лизне по лицю, а потім візьме за руку і виведе з дому, щоб побалакати, повтішати, розрадити.

Поверталася Марійка після такого спілкування зовсім іншою. Хотілося жити, радіти і вірити, що є на світі щастя. Воно її просто підстерігає десь, щоб зустрітися.

І воно, таки, діждалося Марійку, щоб визріла. Та подарувало їй себе одного разу. Колись, дуже давно, було таки в неї щастя. Й не стало. Вірила. Що тільки раз в житті дається людям щастя.

Тому якось сумувала і навіть заздрила цієї весни своїй кращій подрузі Катерині. Бо вона зустрілася з щастям аж двічі.

Що таке щастя для жінки? Звісно, це кохання. Та й кожній людині, мабуть, хочеться любити єдину, або єдиного. Любити. Що то є таке – любити? Звісно, це щастя, але як нам, людям, любити і бути щасливими? То вже ціла наука, виходить. І варто великої праці, та наполегливості, щоб навчитися цій науці, кому охота? Хочеться все і сьогодні.

Навчатися щастю, любити і від цього бути щасливим. Поняття цього приходить значно пізніше. Коли щастя вже пішло. А жити ж бо якось треба. Вже без надії. З порваними струнами в серці.

Отже, Катерина покохала вдруге. І була вона вдруге такою щасливою! Її очі сяяли сонцем і гріли навіть Марію. Вона і раділа, і сумувала одночасно цьому щастю подруги. Бо чомусь не вірила до кінця, що то є щастя, та ще острах інколи студив нутрощі.

Боятися за подругу. Радіти і сумувати. Бути щасливою за неї, заздрити їй і страждати з чогось.

— Що це зі мною коїться, — думала Марія?

— Катерина, вона така красуня. Бувало, вулицею йде, стільки люду, а видно тільки її, Катерину.

Завжди, як та зіронька сяє в натовпі людському. А ще, добра лагідна і чиста, як оцей весняний день.

Познайомилися вони в лікарні, де лікували своїх діточок. У Марії був хлопчик, а в Катерини дівчинка. Обоє ще молоді, але дуже різні і зовні. Та й думали зовсім по різному. Марія була симпатична, але сумна. Щось було в неї незрозуміле і тривожне. Щось було таке, що не давало спокою людям. Катерина справжня красуня. Завжди весела. Така проста і рідна. Як пташка весняна, щебече собі і з радістю ділиться всім, всім, так, відпочиваєш з нею поруч, і неначе свято настає. Вона зайшла тоді до палати, посміхнулася так гарно, що Марії здалося, то сонечко заглянуло. І туга відпустила якось, і жити з того дня їй стало легше.

— Ти не страждай так через хворобу сина, — мовила тоді, ще зовсім не знаючи Катерину. – Він одужає, та ще таким дубком виросте, а ти після такої туги що робитимеш? Дивись, начебто, з боку, за всім, що трапляється. Бо розтрощить тебе, подруго, отак життя.

І вони, таки, стали подругами. Катерина дивувала Марію всім – простими і абсолютними висновками про життя, легкістю, з якою їй все давалось, яскравим контрастним одягом, дзвінким чистим сміхом. Всім!

Ось, тоді Катерина і розповіла про своє велике кохання. Про те, що збирається заміж. Про своє нове сонце. Свого Андрія. Більш за все Катерина любила мріяти. То й осипала Марію тими мріями, як зорепадом, а згодом, вже разом, жили тими мріями.

— Все має бути добре, — думала про неї Марія.

— Адже, вона так кохає. Вона така щаслива. То може, це можливо, й до мене ще раз повернеться щастя?

А перед очима той, єдиний, що пішов назавжди. І на нього більше ніхто не схожий навіть. Бувало, чоловіки залицялися інколи, та Марія з подивом так дивилася на них і думала.

— Чи знаєте ви всі, що ніхто навіть не схожий на нього? Зовсім не схожий! А значить всі вони наче й не чоловіки були. Адже, він єдиний був чоловік. Моє сонце, мій дощ і моє щастя.

— Господи, що ж бо то сталося? Чому все саме так, — дуже сумно і пусто навкруги без нього. Все немов застигло і нічого не відбувається. Зранку та до вечора, зранку та до вечора. І так кожен день.

Жити ж бо якось треба. Та як? Як змусити себе жити без сонця і щастя…

А Катерина розповідала, що скоро має їхати до свого Андрія. Ось, тільки доньку вилікує і поїде поїздом до Києва. Там її зустріне Андрій і познайомить зі своїми батьками.

Та й поїхала. Свою маленьку донечку, Оленьку, Катерина вирішила не брати з собою. Бо після хвороби та була слабка. То й, зоставила її зі своєю мамою, а сама поїхала. Адже Андрій чекає на неї. А на вулиці була весна.

Проводжаючи подругу, Марія дуже раділа за неї. І переживала, і по доброму, заздрила їй. Та ось, на пероні останні обійми, слова і сльози радості, і розлука, і сподівання на зустріч через тиждень. Катерина поїхала. Було сумно без неї, самотньо. Тепер я зовсім, зовсім сама. Що ж, мушу чекати, —  думала собі і чекала Марія.  Пройшов один день, другий і Сонце майже закотилося вже за обрій. Воно було їй зовсім чужим. Марія більше не довіряла йому, тож було дуже сумно їй , і це вечірнє світило, чомусь здавалося, теж сумувало. Сонце може через це було сьогодні таким доступним для неї. Марія спокійно дивилася на нього, не мружачись. То ж, не зчулася, як замислилась.

— То значить, одним немає більше щастя під сонцем, а іншим воно є. То, хто ж кого підманув? Сонце мене, чи я його обманюю.

— Не стало сонце розмовляти, а поспішило сховатися. Лише червоні відблиски залишило на згадку. А скоро і їх не лишилося.

— Темно стало і моторошно. Одна я, зовсім одна, і нікому на всьому світі білому до мене немає діла. Синочок спить. І його подихом Марія старається наповнити все навкруги. Це єдина надія її і радість, і щастя. Це все, що є. А хіба цього мало?!

Хтось подзвонив у двері таким тупим і довгим дзвінком, аж злякалася. Так ніхто і ніколи не дзвонив їй, тим паче так пізно. Зиркнула у вічко і ледве не впала з остраху перед тяжким передчуттям. Там стояла Катерина. Як та примара. Чорна, з опухлими від сліз очима, які вона тепер ховала. Впустила її. І нічого вимовити не змогла. Сиділа тільки, витріщившись на цю незнайому, чужу постать. А вона, не роздягаючись. Пройшло до дивана і впала, як підкошена. З острахом Марія підійшла і зазирнула в лице Катерини, та й відсахнулася від неї. Її очі, навіть, не блимали. Застили. Чорні й пусті. Тут її не було. Марія тихо сіла на ліжко, що навпроти, так і просиділа до світанку. Катерина навіть не ворухнулась ні разу.

Сонце зійшло і просто світило собі, наче нічого й не сталося. Не зважаючи ні на що, воно світило і жило! Жило собі окремим життям. Немов би і не знаючи нікого. Наче у нього справи важливіші, ніж людські справи. Марія підійшла до дивану, сіла і поклала свої холодні руки на ще холодніше чоло подруги. Та схопилася і повисла у Марії на шиї всім тілом, ледве не зваливши її. Вона так довго лежала у неї на грудях і кричала, як на похороні, дуже дико і недоладно, — Господи, Господи, що мені робити, — зовсім розгубилася Марія. Та все гладила її волосся, плечі, спину. Гладила, а вимовити не спромоглася теж нічого. Катерина згодом сама, після того страшного крику та плачу розповіла все. Коли вона увійшла до купе поїзда, побачила двох незнайомців. З тієї миті зайшло навіки її сонце. Бо, всю дорогу до Києва, обікравши Катерину, ті двоє, ті двоє по черзі ґвалтували її. А провіднику дали, її ж таки, гроші, щоб нікого більше не пускав до купе. Вони не знайшли решту її грошей, які лежали в сумці, в кишені піджака. Приїхавши до Києва, вона нічого не змогла розповісти Андрієві, а похапцем сказала лишень, що він їй більше не потрібен. Попрощалась грубо і різко. Та й літаком відразу повернулася додому.

— За що!? Господи, за що!? – тепер вже голосила Марія. За що це мені? Як я любила ту Катерину, що тепер віднято у мене. Господи, що буде тепер з цією жінкою. Адже, в ній тепер зовсім не впізнати колишню Катерину. Вона нежива тепер. Допоможи їй, Боже. Оживи її, поверни надію. Ти Єдиний в змозі. Дай Свого світла і тепла всім нам, грішним. Помилуй нас, Господи, помилуй!

— Вперше в житті Марія молилася не до сонця. І в серці було зовсім інше відчуття. Там щось народжувалось… Все мине. День мине, щастя мине і надія. Виросте син і піде своїм життям. Що ж зостанеться у нас в серці у нас без Тебе, Боже, що зігріє? Звідки чекати поміч, щоб жити? Де те джерело щастя, де те світло, Господи, яке не дозволить ночі назавжди полонити нас, грішних. Адже, Ти, Боже, і є те світло, шлях, сенс життя, надія і любов. Та, де ж Тебе шукати, Господи, де!?

Тетяна Дейна

Рубрика: Искусство

© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.