Нещасна людина

22-02-2012, Комментариев нет

1

Бідна я, бідна людина, нещасний я чоловік! За що це все мені на старості років, за що? І куди тепер я піду? Вигнала все ж, стерва така! Опудало, нікчема! За честь мала б жити зі мною, а вигнала. Десять років загубив на неї. Шістдесят і сімдесят – це не одне і те ж. В шістдесят я був ще ого-го. Я б іще собі таку молодичку відірвав! А тепер що? “Все життя тебе кохала, все життя тебе чекала. Ти єдиний, ні на кого не схожий”, – це вона в сорок, коли відірвала мене від сім’ї, городила, а тепер все ж п’ятдесят. Теж вже не зовсім молодий вік для жінки. Хай спробує тепер знайти собі чоловіка.

– “Летів, як янгол, а впав, як чорт”, – це вона мені, дура, щоб ти здохла. Останній шанс влаштувати своє життя, можна сказати, вкрала.

Микола Миколайович з баяном в одній руці, а з валізою в іншій йшов і сам не знав куди. Просто йшов собі по вулиці і жалів себе. Де ж, де отой шматочок хліба шукати на старості?

Куди він закотився? А думалося, що він буде білий, запашний, та ще й з маслом. Гори золоті вбачалися з цією лахудрою. Все в мене є, бач, а от любові нема. А в неї тільки одної до мене любов є. Отаку лапшу мені на вуха. Яка любов?

Знав, знав, що ніякої любові в природі не існує. Вигадали собі цяцянку придурки і граються. Та й не вірив я їй ніколи, не вірив у ці балачки про любов, а навіщо підігрував у ці ігри? Отож. З вовками жити – по вовчі вити.

А тепер з’їла десять років життя і не облизалася – і що мені? Тепер точно, як вовк буду на місяць вити. “Для людини без любові, ласки, та доброти не прожити”, – язик, звісно, як у тої відьми – заговорила, переконала, а я й розімлів. От, буде жити тільки для мене. Хай собі любить. Це ж добре, коли тебе люблять. От, чорт, знов – любов, любов! Чи я здурів? Ну, яка любов?

І все ж таки, куди мені йти тепер? Добре хоч копійка яка не яка, а є. Не дарма десять років вигадував, та ховав від тієї відьми. О, де ж тільки не ховав, куди тільки не засовував! Цілих п`ять років знаходила і переполовинювала. І що тут скажеш? Звісно мовчав і далі ховав, ще з більшою завзятістю і дотепністю, вигадуючи все нові і нові схованки. Може з-за грошей і стала біситися, стерва. Бо перестала знаходити, хоч і звала на допомогу все своє кодло відьомське – сестер, подружок. Та зась вам, шарамиги чортові, зась! Ось вони, в валізі, в бокових тайниках, що знаходилися поряд з дном.

 Микола Миколайович помацав свою валізу радісно, лагідно і аж очі зажмурив. Через товсту шкіру майже не відчувалися папірці, та він знав, що вони там є, і чимало. От тільки шкода буде валізу різати, бо дістатися купюр іншим способом не вийде. Та це вже нічого, нічогенько. От, де б тепер мені впасти? Хай хоч, як чорту, чи що? Присів на лавочці біля якогось під’їзду.

Троє дітей, а піти нема куди. Де вони тепер? Хто їх знає. Ні адрес, ні телефонів – нічого нема. І треба ж було отак – не прорахувати таку ситуацію і зовсім їх випустити з виду. Думав, будуть тільки заважати по життю. Ще, як малими були, то дихнути не давали. Шум, клопіт, соплі – одні проблеми!

Хотілося ще замолоду добре навчитися грати на баяні, та де там – з отим виводком навчишся. Навіть пробував пісні писати. Нічого з того не вийшло – шум, гам завжди в домі. Правда і діставалося їм тоді від мене, а жінка, як та вівця дурна – теж не змогла зрозуміти його творчих поривів, та аж двічі розбивала йому найбільший скарб і любов – баян. Микола Миколайович сидів, та все розмірковував, згадував, погладжуючи свій безцінний баян, що стояв на колінах однією рукою, а другою міцно тримав валізу між ніг. І тут він згадав, як з місяць тому йому подзвонив найменший син. Хто його зна, звідки він номер мобільного взнав, і що він хотів, та факт залишається фактом. А дзвонило йому за цей місяць ще не більше двох, трьох людей, то ж вирахувати номер сина можна з легкістю.

Микола Миколайович поставив свій баян cпереду, а сам поспіхом дістав мобільний і почав там шукати вхідні дзвінки, і таки, майже відразу і знайшов телефон Сашка. Ось, треба тільки його переписати і все – діло в шляпі. Добре, що ручка і блокнот у нього завжди з собою, бо туди він записував свої нові проекти пісень, які, правда, так ніколи і не народжувалися. Та все ж це тішило чоловіка. І він вважав себе творчою людиною. Ось, тільки ще не час. Все щось не дає і не дає сісти і тільки написати, звести все до купи. Вже чимало таких блокнотів у нього було. В деяких вже й чорнила повицвітали, і він не міг сам прочитати, що там написано, хоча часто і в нових блокнотах також багато чого не міг прочитати, а головне, не міг згадати, що за ідея, яка мета і зміст у тих записах. Одначе складав ті блокноти докупи і дуже ними дорожив, вірячи, що колись до кожного слова дійде черга і він все розшифрує, і багато ще чого напише.

А ось зараз у нього аж руки тремтіли і на лобі виступили краплі поту. Адже це шанс! Хоч за щось зачепитися б. Скоро номер Сашка записав і, трохи заспокоївшись, почав набирати. Набравши, почув приємну музику і через мить голос сина, – хто це, слухаю?

– Це я, твій тато. У мене, синку, дуже великі проблеми. Я пропадаю і гину, як той собака бездомний на вулиці. Мене ця, моя корова вигнала, стара відьма, кікімора, чічмарка! Я не думав і не гадав, що так може все статися. Ти ж знаєш яка я творча людина, я тільки спокою шукав, любов, ласку і доброту, а вона мені що? Все їй не так! І такий я, і сякий я. Скільки бруду на мене вилила, скільки горя я зазнав, що там і казати. Не телефонна це розмова. Ніколи не хотів вас засмучувати, та в приймах, звісно, не мед. Ой, не знаю, що робити, куди іти!? Я, мабуть, усі рахунки з життям маю звести тепер, бо іншого виходу в мене, здається, нема. Може під струм кинусь, чи втоплюсь, а може й повісюсь, бо я вже стара людина, я нікому не потрібен вже. Микола Миколайович все це казав дуже швидко, скиглив, як умів, а під кінець заплакав, як мала дитина, аж перехожі почали оглядатися на нього і затримувати ходу, вагаючись, чи може допомогти чимось бідному чоловікові.

Сашко хотів зупинити цей потік із слів і сліз, та не міг і слова вставити. Нарешті з’явилася пауза і він вимовив:” де ти зараз, тату?”

– Я! Я зараз спитаю у перехожих де я. Бо я з горя і не знаю куди зайшов, синку.

– Що, що це за вулиця, який це дім, дівчино, скажіть мені, ради Бога?

Молода дівчина, спантеличено, з жалем дивлячись на Миколая Миколайовича, випалила – Кутузова сім.

– Синку, синку – Кутузова будинок номер сім.

– Я чув, тату, сиди там, я через півтори години буду.

– Як то, півтори години? Що я маю робити цілих півтори години, синку? Ало, ало, ало, та в телефоні все вже стихло. Микола Миколайович сплюнув і вилаявся.

От, гадениш такий! Півтори години сиди тут і мерзни. Вже ж майже сонце сіло! Бо, як не як, а на вулиці вже початок осені. Хоч і теплої осені, слава Богу. А що марно час витрачати. Осінь, можна сказати, майже Болдинська. Спробую щось написати. Блокнот вже відкритий, ручка є і лавочка дуже зручна. Що ще треба? Нове життя, нове буття і все шутя, як я хотя. Отака чудернацька рима виходила з під його пера. Таким і побачив батька Сашко. Він під’їхав на чорній, дуже гарній машині. І тільки-но зупинився, ще й не вийшовши з машини, через вікно гукнув, – тату, тату, ти як?

Микола Миколайович закрив блокнота і скривився.

– А як ти гадаєш? Хоч я і тримаюсь, та все ж важко. Відчаївся я, занепав духом зовсім. Не зовсім, щоб сказати, кепсько, та все ж доброго мало.

– Нічого, головне не хвилюйся і не переживай. Адже, тепер я з тобою. Ти, головне, живий і, я бачу здоровий. Правду кажучи, ти добре виглядаєш. Аж сто років тебе не бачив!

– Не сто, всього двадцять.

– Та, ти ще й жартуєш? Це дуже добре. Сідай в машину і поїхали додому.

– Як додому? Куди додому? Я до жінки, чи от чорт, до твоєї матері не поїду. Вона мені не пробаче ніколи.

– Тату, мами вже чотири роки, як нема, що ти таке кажеш, не пробачить? Вона, якщо ти пам’ятаєш, завжди і все тобі пробачала і не тільки тобі, й нам усім.

– Як-то нема? Ой, єдина рідна моя душа, як же це так, нема? Значить не встиг, значить я тепер вже ніколи не зможу попросити в неї пробачення. Я так завинив, так завинив перед нею, синку, і не тільки перед нею, а й перед вами. Адже он скільки років пройшло, а я й гадки не маю, де ви всі є, а як подумаю, – от як пальці на руці – який не вдар, однаково боляче. Так і ви всі болите мені ось тут. І Миколай Миколайович знову розплакався, тикаючи себе в серце руками. Всю дорогу він плакав і ніс якісь нісенітниці, про те, який він самотній, бездомний, мов собака, а Сашко погладжував його по спині, заспокоюючи.

– Нічого, тату, хто старе згадає, тому геть око. Головне, що ти виглядаєш ще молодчиною. Тільки не убивайся ти так. Будеш жити у мене. Мій дім, як то кажуть, твій дім. Ти зовсім не одинокий і ніколи не пропадеш, як бездомний собака. Тепер у тебе є я, двоє онуків і навіть правнук.

– Правда, і всі вони будуть жити з нами? У тебе така велика сім’я, синку?

 – Ні, я живу з дружиною, Ольгою, а хлопці мої вже живуть своїми сім’ями.

– От і добре, синку. От, і слава Богу, що так. Хоч я і з радістю з ними усіма познайомлюся, та вік є вік – хочеться вже покою. А де зараз дівчата, твої сестри, мої дорогі Танечка і Вірочка?

– Аня вже давно живе в Канаді. У неї теж своя сім’я. Є чоловік і донька, а Віри вже також нема. Ти тільки не хвилюйся. Вже з тебе і так досить. Я тобі, тату, обіцяю, що все зроблю, щоб тобі у мене було добре. Я тебе так розумію! Так розумію, як це гірко на старості літ отак вже зістарівшись зовсім залишитись із валізою в руках. Ну, звісно, ще з баяном, як же без нього, – Сашко спробував посміхнутися батькові, та зустрівши його негодуючий погляд, аж закляк.

– Що таке, що тату?

– Який я тобі старий, на старості літ, бачиш! Рано ти мене списуєш. Я не старий ще, чуєш? Не говори мені ні про яку старість більше ніколи, не смій! Чуєш?

– Пробач мені, будь ласка, я не подумав. Отак ось, ляпнув і не подумав. Звісно ж, яка там старість! Ти ж у мене ого-го.

– Так ти сміятися ще з мене будеш? Оце так ти з рідним батьком? Чмурити мене, шугати вже починаєш?

Сашко зовсім опішив і навіть, злякався. Він замовк і втупився очима на дорогу. В голові билися два слова ”що робити, що робити?” А батько! Вирячив по страшному очі і агресивно почав махати на нього руками. Йому все здавалося, що, як в дитинстві, він зараз почне бити його. Аж по спині побігли мурашки від тих спогадів. Він відчував, як його теж охоплює злість, і йому захотілося позбавитися цієї чужої і водночас дуже рідної людини.

– Тату, ти нахвилювався сьогодні, досить. Я розумію тебе, став різко гальмувати і машину, сильно трясонуло.

– Ти що, здурів зовсім? Ти ще вбий рідного батька! Отут, на оцій клятій дорозі. Так, ти хоч водити вмієш добре? Чи так і залишився – “шаляй-валяй’’ по життю, – батько продовжував сердито бурчати, нервово викрикуючи деякі слова, а Сашко, вийшовши з машини, зателефонував Ользі і розповів їй все, що сталося з ним і батьком.

– То, що мені робити, рідна моя, я дуже розгублений, і чи правильно я чиню, що отак, без попередження, везу свого батька до нас додому, а ти ж знаєш який він. Я тобі розповідав не раз. Як він загубив не тільки мамине життя, а й наше з дівчатами дитинство, та й юність теж. А з іншого боку – все ж батько рідний.

– Сашуня, це ж, все таки дійсно твій батько. Везеш, то вези вже, а там як Бог дасть. Ти ж знаєш, що Бог дає іспит, та й сили дає його перенести і ніколи нічого не дає над силу. І все, звісно на краще, все на краще. Їдьте, я чекаю на вас.

Коли Сашко сідав у машину батько все ще бурчав, але вже смирніше. Потім замовк і довго мовчав, а через деякий час якось насторожено і боязко запитав,

– А дружина знає, що ти мене забрав?

– Так, тату, вона знає і чекає на нас.

– Бідна я, бідна людина! Невже, оце, мені судилося в самотності, без пари доживати хто зна де. Та і як зустріне мене твоя хазяйка? Чи знайдеться у тебе місце для мене?

– Тату, ну в якій ще самотності? Я ж кажу – у тебе є я, внуки, правнук, а моя Ольга дуже добра, та ще й до всього віруюча людина. Вона ніколи не образить тебе. І не хто зна де, а у свого сина.

– Оце ще, тільки цього мені не вистачало! То вона віруюча? Чи не в секту бува яку вона вляпалася? А може, і ти теж? То може, ви і мене потягнете до секти, до Бога, чи куди там, чорт вас візьми?

– Я теж віруючий, тату, щоб ти знав. І я буду старатися, з Божою допомогою, робити для тебе все, що в моїх силах. Тягти тебе ніхто і нікуди не буде, а куди тобі йти, чи не йти, ніхто за тебе не вирішить. Та й для Бога, щоб ти знав, нема неможливих речей. Окрім однієї – без твоєї волі він не може теж тебе нікуди потягти, чи примусити вірити в нього, чи навіть, спасти тебе.

– Де той, твій Бог, де він? Я його не бачу. А ти його бачиш, синку? Чи в тебе вже почалися галюцинації? Ти ж доросла людина, а теж туди, в ці бабські ігри граєш. Он скільки зараз тих сект розплодилося. Прямо караул кричати хочеться. Люди з глузду з’їхали. Це мода зараз просто така і все.

– Ісус теж, щоб ти, тату, знав, був першим сектантом, як ти говориш. Люди різні, то й дороги до Бога у них мають бути різними. Хоча для багатьох це дійсно всього лише мода.

– Люди мають, синку, бути рівними в усьому – рівноправними, розумієш? А Бог, якщо він є, то він теж має бути одним для всіх. Об’єднати всіх, і однією дорогою, однією вірою вести. А то що ж виходить – хто в ліс, хто по дрова.

– Люди рівними, тату, бути не можуть. Ось ти, наприклад, пишеш пісні, а я не можу їх писати, а Бог дійсно один для всіх, а от розуміємо ми його, звісно, кожен по-своєму.

– Так от, я так і знав – це вже молебень почалася, да? Знайшов дурака. Ти пошукай когось іншого для своїх проповідей, чи молебнів, а я сам собі хазяїн, і не треба мені ніяких інших хазяїв. Ні Бог, ні ви з Ольгою в моє життя не маєте права лізти. Це зрозуміло?

– Так, тату, так, все зрозуміло. Як скажеш, як хочеш, а ми вже, до твого відома, приїхали додому. Ось мій дім, а тепер і твій також. Ласкаво просимо.

– Оця домина – твій дім? То ти багач, чи що? Синочка мій, а де ж твоя хазяйка? У мене зараз одне бажання – обійняти її. Ти молодець! Ви з нею молодці! Микола Миколайович схопив валізу, навіть залишивши свій баян. Він аж побіг до дверей, які перед самим його носом відчинилися, і на порозі з`явилася дуже гарна, чорнява жінка.

– Олю, донечко моя рідна. Яка ж ти красуня! Який же я радий бачити тебе! Який же я радий за свого сина, що він є такий хазяїн, а ти в нього така хазяйка! Яка ж ви гарна пара! Які ж ви в мене молодці!

Він, не випускаючи з рук валізу, схилив голову на груди Ользі. Через мить вже тією головою крутив в різні боки.

– Треба ж – і басейн, і фонтан, і газон, і садок. То я не одинокий зовсім, виходить.

– Так, так рада вас бачити, проходьте в хату.

– Нічого собі – хата. Всім би таку хату.

Микола Миколайович аж забіг всередину – там теж все виглядало дуже гарно і, навіть, багато.

– О, то тут хороми! І перший, і другий поверх – скільки ж тут кімнат?

– Всього п`ять, якщо не рахувати кухні, їдальні і гостинної. Ваша кімната ось – на першому поверсі біля їдальні, – мовила Ольга і розсміялася.

– А в тебе, дорогий мій чоловіче, дуже гарний тато. І виглядає добре і люб’язний такий, приємний.

– Ага, приємний і дуже люб’язний, я знаю.

– Синку, ти не глузуй. Я, може, і не подарунок, але я можу бути різним, дуже різним. Як казав нам дорогий Володимир Ілліч Ленін – життя залежить від оточуючого середовища, а моє життя особливо. Я людина творча! Люблю все прекрасне, а життя тут, відчуваю, чекає мене саме прекрасне.

За вечерею Миколай Миколайович радісно розмовляв, жартував і на подив Сашка і Ольги смачно і багато з’їв навіть такої їжі, яку вони вже собі не могли дозволити великими порціями. Після вечері він пішов у свою кімнату. Там ще довго дивився телевізор.

– Я дивуюсь, Олю! Аж не віриться, що ця людина всього дві години тому лила крокодилячі сльози і була вбита горем. А скажи, дорога моя жіночко, чого це ми перед вечерею не помолилися?

– Не хотілося травмувати твого батька. Думала, як він сприйме? Я не наважилась.

—                     Я теж, Олю здрейфив. Він мені по дорозі такого жаху нагнав за віру в Бога. А зараз, оце, думаю, що це неправильно. Він мій батько, та все ж він прийшов у мій дім жити, то хай живе за законами, які є в моєму домі. І це має бути для нас принциповим питанням. Я трохи знаю свого батька. Йому руку до рота класти не можна – відкусить. Так що, давай зараз сядемо і обміркуємо нашу лінію поведінки з ним далі.

– А знаєш що, – ранок вечора мудріше. Давай вже лягати спати. Я притомилася, чесно кажучи. На роботі було сьогодні важкувато. Та й з приїздом вашим трохи перехвилювалася. Це ж, все таки, твій тато. І я думаю, що все само собою владнається і буде добре.

 – З моїм татом само собою все може рухнути добре.

Тут розпахнулись двері кімнати. Микола Миколайович підбіг до Сашка, весь тіпаючись і махаючи кулаками.

– Ти на що про мене так, навіщо? Я що, дійсно такий страшний? Я дійсно отакий проклятий? Я ворог всім вам, так виходить?

– То ж, тату, ще й підслуховуєш, і з усього видно слух у тебе класний, – Сашко став, як вкопаний навпроти і, сердито здвинувши брови, прямо гаркнув ці слова в очі своєму таткові, та Ольга рішуче взяла його за руку і повела в іншу кімнату, на ходу кинувши. – ранок вечора мудреніше. На добраніч, тату. А нам завтра, рано вставати на роботу.

– Так, так – спати, спати, спати! Втомився я сьогодні просто страшенно. Завтра поговоримо.

Спали, чи не спали? Сказати було важко, бо не спали більшу частину ночі. Перехвилювалися ж он як, втомилися, а коли вже під ранок, здається, тільки заснули з кімнати Миколая Миколайовича почулися звуки баяна. Ольга злякано звелася на лікті і спросоння вигукнула, – що це, що це Сашо?

– Це мій тато, люба, вчиться грати на баяні. І, не дай Боже, йому зараз заважати. Всі тепер мають стати навшпиньки і ходити не тільки не розмовляючи, а й не дихаючи, бо оце і є високе мистецтво дуже творчої людини. Я ж тобі розповідав, здається, про це. Отак все життя і кожного дня, і цілими днями було. Завжди, скільки я пам’ятаю свого тата, – мистецтво у нього на першому плані. То, що будемо робити, люба?

– Поки що ввічливо попросимо його грати, коли нас не буде вдома, а зараз я піду готувати сніданок, і що вже тут поробиш – доведеться сьогодні йти на роботу раніше.

Ольга вдягла халата і, сумно нахиливши голову, попрямувала до кухні. Сашко мав би встати і займатися ранішніми фізичними вправами, та у нього боліла голова, і мабуть, дуже. Так, щось дуже тиснуло і боліло в грудях. Згадалося дитинство, хоч думати про це йому дуже не хотілося. Та ці кляті звуки пробудили в нього не тільки спогади, а й страх, винесений з тих дитячих років, лють і ще щось дуже гидке і дуже болюче.

– Геть, геть ці кляті думки. Мерщій до спортзалу і займатися, займатися, займатися, аж поки ці жахливі звуки не згинуть.

Займався цілих пів години, а коли гра татка скінчилася, прийняв душ і зайшов до кухні. Там вже сидів Микола Миколайович.

– А я, синку, вже їм. Ти ж знаєш, як я люблю зранку млинці зі сметаною і зеленим чаєм, а от, звідки про це знає твоя хазяйка?

– Я теж люблю, тату. Теж люблю млинці зі сметаною. Та тільки ми їмо в їдальні після того, як вже все готово.

– А я люблю прямо с пилу з жару, так би мовити. Якщо ви не проти, звісно, то я не буду міняти свої звички попоїсти прямо з пекельні.

– Ні, ти їстимеш завжди разом із нами. Бо ми ж тепер твоя сім’я, і їстимемо ми разом, по-сімейному, і в їдальні. Так, Олю?

– Так, любий, саме так, а то я не попаду за що хвататися. Чи млинці смажити, чи чай готувати.

– Чи й не пани, чи й не які цабо! В їдальні, разом, по-сімейному на столі і з абажуром. Весь апетит мені зіпсували! Я вже не хочу їсти і піду.

Микола Миколайович пішов до своєї кімнати і звідти знову полилися звуки, що він їх вибивав з бідного баяна. Ольга і Сашко приготували сніданок, як завжди разом – вона млинці, а він чай. Поставили все на стіл в їдальні і мовчки, під ті страшні звуки, їли.

– Олю, я на обід заїду за тобою і ми десь пообідаємо разом і побалакаємо про те, як нам тепер жити.

– Ні, Сашо, обідатимемо, як завжди, вдома. Та й треба твого тата привчити до нашого порядку. Краще я до тебе заїду раніше – у мене буде сьогодні перед обідом вільна хвилька, а по дорозі і поговоримо.

– Добре, я згоден, а зараз, хоч іще й рано, та я поїду на роботу. Ти ж знаєш, що вона хоч і не вовк, в ліс не втече, та завжди чекає, і завжди є, що робити.

– Так, так – їдь, а я ще не зібрана. Тільки таткові твоєму сам скажи про обід.

– Добре, зараз.

Сашко підійшов до дверей кімнати Миколая Миколайовича і ввічливо постукав. Звідтіль через хвилину після того пропала музика й почувся голос.

– Так, так – заходьте, що ще там?

Сашко відчинив двері і зайшов дуже впевнено. Він подивився в очі Миколая Миколайовича і, як міг ввічливіше, мовив,

– Тату, обід сьогодні о першій. Ми з Олею завжди обідаємо вдома, і ти теж, хочу сподіватися, в цей час з нами будеш. І ще – ми не проти твоїх вправ на баяні, але цим ти будеш займатися, коли нас не буде вдома.

– Я обідаю, коли захочу, синку. Так було завжди і так буде, а займаюся я, коли у мене є натхнення, це ясно тобі?!

 Говорив це Миколай Миколайович так само, як і в дитинстві, розмахуючи руками і нервово бігаючи по кімнаті. Сашко, дивлячись на нього відмітив, що він майже і не змінився з тих пір. Тільки трохи посивів і схуд. Та це його зовсім не псувало, а навпаки – додавало якоїсь таємничої мудрості в кожному русі.

– Ти маєш мене поважати і рахуватися зі мною. Я твій батько, в кінці кінців. Розкомандувався тут!

– А я, тату, хазяїн цього дому і це ти в мене, а не я в тебе живу – це тобі ясно?!

– Так ти мені що, попрікаєш вже? Я ще не жив у тебе, а ти мені, можна сказати, вже куснем хліба попрікаєш,– після цих слів Миколай Миколайович враз змінився. Він згорбився, кой-як дійшов до ліжка і почав плакати. Забігла Ольга.

– Сашко, навіщо ти так, не плачте тату, не треба плакати. Все буде добре, я обіцяю.

Вона сіла поруч, обняла голову Миколая Миколайовича, і той уже в неї на грудях, ллючи свої крокодилячі сльози, мовив,

– Мені, щоб ти знав, синку, хвилюватися ніяк не можна. У мене на цій почві алергія. Я можу покритися красною сип’ю, а тоді що? Одна морока з лікарями і лікарнями.

Ольга продовжувала гладити по голові Миколая Миколайовича, заспокоюючи – от і не хвилюйтеся, от і заспокойтеся. Все буде добре. Ми з Сашею зробимо все, щоб вам було добре, і ви були щасливі у нас.

– Отож бо у нас, а не з нами, Олю, – мовив Сашко і вибіг з кімнати. За ним вийшла і Ольга.

– Сашо, ти теж не хвилюйся. Все ж він нова людина в домі. Інші умови, і все таке – якось воно владнається.

– Ти ще скажи – само собою.

– Все, все, з мене досить! Іди вже на роботу і мені вже час, – вона гнівно пройшла повз Сашка і побігла сходами на другий поверх.

2

Нарешті вже всі порозходилися. Який крик і гам підняли, подумаєш! Хазяїн дому, подумаєш! Закони життя хазяїна дому. Ще подивимося, хто тут хазяїн. Миколай Миколайович перекривляв сина, юродствував і кривлявся, а коли ненароком побачив себе в дзеркалі, від душі розсміявся. Потім заспокоївся і почав обстежувати будинок. Йому все подобалось тут. Та ось його увагу привернула маленька шкатулка біля дзеркала в кімнаті Ольги. Він відкрив її і побачив Ольжини золоті прикраси.

– Оце так да, оце так сюрприз! Отак просто лежить золото. Хіба ж можна отак спокушувати людину. Він взяв золоту обручку, положив її до кишені і вийшов.

Та коли з цією обручкою захотів вийти на вулицю, невідомо звідки з`явився чоловік і ввічливо мовив,

– Положіть, обручку, будь ласка, туди де взяли. Це Ольги Сергіївни. В цьому домі є охорона і камери відеонагляду. Це, щоб ви знали, а мене звуть Олег.

– Я хотів тільки помилуватися і погуляти з цим витвором мистецтва. На вулиці, в сонячному промені це зовсім інша річ. Красота, одним словом.

– Любуйтеся. Ось якраз і сонячний промінь не забарився. Прямо у ваших ніг й у ваших очей, а потім положіть, де взяли.

– Нахаба чортів. Пішов геть! Я сказав – пішов геть! – І Миколай Миколайович зі страшними очима ринувся на охоронника. Той, навіть не рушивши з місця, якось зовсім не зрозуміло скрутив йому руки, дістав кільце з кишені і спокійно сам відніс його до кімнати Ольги.

Миколай Миколайович заціпенів, дивлячись на свої руки. Йому було не боляче. Тільки страшенна досада і гнів розривали і роздирали йому груди. Він навіть нічого не міг говорити, а пішов до височеньких воріт, щоб вийти геть. Ворота самі відчинилися перед ним, і через мить він був вже на вулиці.

– Що це було? От халепа! Мене що, знімали? А що таке? Дрібниці життя і тільки. Вперед до нового життя! Адже, у моїх ніг не тільки промінь сонця, а й все життя у моїх ніг, – і Микола Миколайович пішов по вулиці міста.

Треба ж, жив в райцентрі, а тепер в обласному чималому місті. Жив в двокімнатній квартирі старої дури, а тепер в шикарному домі синка. Життя налагоджується, чорт забери! Життя налагоджується. От воно, свято на моїй вулиці. От воно, щастя у моїх ніг! І тут, на лавочці під здоровенним дубом Микола Миколайович побачив рудувату, доволі симпатичну жіночку років п’ятдесяти. Він присів поряд і почав час від часу кидати на неї обожнюючі погляди. Та трохи зашарілася і мовила,

– День сьогодні, просто чудо! Я часто сиджу на цій лавочці, а вас раніше ніколи не бачила.

– Так, я жив деякий час в іншій країні, а тепер от повернувся додому і живу он де в тому жовтому будинку, що ледь видно, та все ж, ви його, сподіваюсь, бачили.

– Що, в тому будинку? Та ну, жартуєте. Вона почала пильно роздивлятися Миколая Миколайовича і хмикати. Він і сам спробував подивитися на себе зі сторони і розсміявся.

– Ви не дивіться на мій дивакуватий вигляд – я так забавляюся. От, вдягнуся, як простий смертний і прогулююся собі. Так комфортніше, так би мовити, погружатися в маси.

– Навіщо? Навіщо в них погружатися? Хіба не краще від них відірватися і насолоджуватися життям.

– Так, так, це краще, та все ж нудно. А хочете самі в цьому впевнитися?

– Як?

– Я запрошую вас до себе в гості.

– Та, я не знаю. Чи то буде доречно. Мені якось ніяково.

– Що, невже у вас не залишилося зовсім духу авантюризму і духу молодості? Ви ж ще така молода. Та й день, самі кажете, дивовижний.

– Галя, мене звуть Галя. Я згодна.

– А мене Микола Миколайович Заремба. Я поет, музикант і трохи авантюрист. Ха – ха – ха – ха – зареготав і аж закашлявся, – то ж вашу ручку, Галюню і вперед. Може це буде найкращій день у вашому житті.

Коли вже підходили до воріт у Миколая Миколайовича йойкнуло серце, а що як ці кляті двері не відчиняться. Хто його знає, що то за техніка така.

Та вони відчинилися, і через мить він вже розхажував зі своєю супутницею по двору, а та охала і ахала, а Микола Миколайович був просто на сьомому небі.

– Прошу в дім, прошу вас, Галюнючко, в мій дім. Вже скоро обід, то може і пообідаєте з нами.

– А з ким це, з вами?

– Та, зі мною живе син з невісткою.

– А вони не будуть проти? Ой, як же у вас тут чудово! Як необикновенно чудово! Як все зі смаком – просто шик!

– Так, я люблю свій дім і живу тут просто, як король. Хочеш – приходь, і будемо жити разом?

– Що? Це так несподівано, так незвично, але так мило, так хвилююче і романтично!Я згодна.

– Галюсю, ось бачиш оцю чудову арку?

– Так.

– То ж, станемо під нею, мов перед вівтарем, для завершення нашої епохальної для мене і хвилюючої, аж до зупинки подиху пригоди, ой, пробач – події. Ось так – давай твою руку і відповідай мені чесно.

– Так.

– А що, Галюсю, буде коли я тебе зараз поцілую?

– Що?

 – Я кажу – що буде, як я тебе поцілую?

Миколай Миколайович театрально обійняв за плечі і талію жінку і смачно почав її цілувати.

Саме в цей момент зайшли Сашко і Ольга. Вони, з широко розкритими очима, стояли мовчки, споглядали і мовби остовпіли.

Коли нарешті поцілунок закінчився, і Микола Миколайович з Галею побачили остовпілих родичів, то запала глибока тиша, і ніхто не наважувався її перервати. Микола Миколайович діловито вийшов із дверної арки і пафосно мовив:

– Це Галя, вона буде зі мною жити. Я тобі, синку, говорив, що не можу жити в одиночестві.

– Галю, ось моя кімната, прошу.

Першим оговтався Сашко.

– Як то жити? Ні! Ти тут будеш жити сам, я проти!

– Що, ти проти мого щастя? Ти хочеш, щоб я помер від нудьги й одиночества? Ти ж сам мені говорив, щоб я був щасливим. Я просто не можу жити без любові, ласки і доброти.

– Так, дійсно, хочу, але я й сам хочу бути щасливим. Ще я прошу, тату, зайди, будь ласка, зараз в свою кімнату, а мені треба поговорити з твоєю милою супутницею.

Він наполегливо взяв батька за плечі і майже втовкав його до кімнати. Закрив за ним двері, підійшов до завмерлої Галини, взяв її за руку і, нічого не говорячи повів її геть з дому.

 Коли вони вже опинилися на подвір’ї, він люб’язно посміхнувся жінці, підвів її до воріт і лагідно мовив: – Пробачте мого тата, будь ласка, він трохи не в собі.

– Так, так я, чесно кажучи, це зразу запідозрила, та мені незручно було йому про це сказати.

– От і добре, от і славно. Будьте здорові і щасливі.

Ці слова Сашко говорив вже майже перед закритими воротами, що, мовби все розуміючи, розкрилися і, пропустивши жінку, мерщій зачинилися.

– От дурень старий! Оце так фокус! Оце так весілля, – лаючись, зайшов до будинку, де Ольга з батьком також лаялися.

– Ви тирани, ви нелюди, ви знущаєтесь з бідного батька. О, нещасна я людина, о, як мені жити у цьому кодлі зміїному.

– Ви просто страшна людина. Від вас не знаєш чого чекати. Ви – небезпечний! Вам треба няньку, а не жінку.

– Так, тату. Любий мій і дорогий тату, ніяких весіль, поцілунків і жінок в цьому домі не буде. Якщо хочеш іще любові, ласки і доброти, як ти кажеш, то сам знімай квартиру і живи окремо зі своєю любов’ю, ласкою і добротою, а нас з Ольгою звільни. Ми не можемо на це дивитися.

– Ні, Сашо, ти уявляєш! Адже, якщо погодитися з твоїм батьком, нам треба буде цю жінку прописати в своєму домі і терпіти і твого тата, і зовсім чужу людину в своєму домі. А ще невідомо, хто вона, хто її родичі, та які в усіх їх можуть бути до нас претензії потім.

– Ніяких претензій не буде, і нікого тут не буде. Микола Миколайович діловито розхажував і міркував щось. Потім став посеред кімнати і голосно промовив, – так, я згоден на компроміс. Буду жити в окремій квартирі, тільки за все платитимеш ти, мій любий синку, зі своєю дорогою хазяйкою. Іще одна умова – хочу, щоб все в окремій квартирі було достойно мене. Я ж, сподіваюсь ти пам’ятаєш, творча людина, та й жити я там, звісно, буду не сам. Ти ж не хочеш осрамити і мене, і себе, сподіваюсь.

– Тату, ти просто нахаба. Іще дня немає, як ти у мене, а і я, і моя дружина п’ятий кут вже шукаємо. Ніяких квартир. Ось, твоя кімната, ось тут ти будеш обідати. Басейн, двір, бесідка – все в твоєму розпорядженні. Якщо тебе щось не влаштовує – ось Бог, а ось поріг.

 – Так, справді, Микола Миколайович – це все, що ми можемо для вас зробити.

– А я що, в тюрмі? Я що, не маю права на о особисте життя, на вільне пересування?

– Ні, тату, маєш – пересувайся і в дворі, і на вулиці. От тільки жити в цьому домі ти будеш сам.

 – Тобто, з нами – зі мною, з Сашком. І ми тепер – ваша сім’я, Миколаю Миколайовичу, і досить вже нам сваритися і кричати. Давно вже час обідати.

– Іще, дітки мої, маленьке уточнення. Я можу з кимсь іще спілкуватися у цьому вашому дворі і домі?

– Так, звісно. У вас можуть бути друзі, знайомі і ви можете з ними спілкуватися. Ходіть до них в гості і ми завжди раді гостям. Так, Сашо?

– Тільки в межах розумного, звісно, без оцих випадів “руки і серця”.

Всі нашвидкоруч пообідали. За обідом вже ніхто нічого не казав. Микола Миколайович охав, ахав, жаліючи себе і, здавалося, змирився. Ольга і Сашко поспішали на роботу і не стали навіть заварювати чай.

– Чай ніколи вже пити. Поп’ємо вже на роботі, так, любий? Відвези мене, мерщій, бо й так вже забарилися.

 – Все, їдьмо. Тату, не журись. Подивись телевізор, пограй на баяні, чи ще щось. А балакати мені теж з телевізором, синку?

– От ввечері приїдемо ми з Олею, і будеш балакати з нами. Для цього не обов’язково приводити з вулиці першу попавшу під руку жінку. Які у тебе з нею можуть бути балачки, це ж чужа людина!

– Можуть, дорогенький мій синок, можуть, і це не те що з вами, це зовсім другі розмови. Та вам цього не зрозуміти. Нещасна я, бідна людина. Помру в одиночестві і горі я тут.

– Все, тату, досить – ми вже й так спізнилися. Побачимось.

– Пока, пока, – Миколай Миколайович вийшов на ганок і провів очима від’їжджаючих Сашка і Ольгу.

– А день дійсно казковий, – він сів за маленький столик на веранді і задивився на горизонт, на хмаринки на небі, та жовтіюче листя всіх кольорів на деревах. Треба ж – рай. Який же рай навкруги. І як тут добре, покійно і весело, чорт візьми!

3

Кожного разу тепер, як Сашко і Ольга приїжджали на обід, бачили Миколу Миколайовича то на веранді за столиком, то в їдальні, чи гостинній з новою подругою. І кожен раз все молодшою і молодшою.

Одного разу Ольга не витримала, побачивши жінку років тридцяти, а може і молодшу, що вже втретє скрашувала собою компанію татка.

– Дуже раді бачити вас, юна леді! Чи добре ви почуваєтесь у нас? Може вам чогось бракує? А може навпаки, вам так сподобалося у нас, що ви вже кожен день будете тут бувати?

– Дуже подобається, і я рада, буду тут бувати. Ось, Микола Миколайович каже, правда, що це ви в нього тут в домі живете. То я і буду рада бувати в його домі. А ще він дуже хоче, щоб я була завжди поруч.

– Ось як? Значить завжди поруч у його домі? Я цього більше терпіти не буду. Досить! Сашо, Сашо, іди но сюди!

Той розгублено підійшов і лагідно подивився в очі жінки.

– Не звертай на них уваги, нічого не вдієш. Особисте життя татка, це треба ой як розуміти. І знисходити і до татка, і до його особистого життя, – він невдоволено поглянув у бік батька і зовсім несподівано для себе, не зміг відірвати очей від його супутниці.

– Тату, чи ти вже зовсім здурів? Вона ж тобі у внучки годиться!

 – А ти, синку, зовсім вже совісті не маєш? Отаке батькові тут говорити. Я не збираюся тебе більше слухати і з тобою більше жити. В цьому домі нема ні любові, ні ласки, ні доброти. Мені потрібна окрема квартира, бо ми з Юлею будемо жити разом.

Ольга поглянула на батька, потім на Сашка і довгенько дивилася на Юлю.

– А знаєш, Сашо, я не проти. Я навіть згодна платити за ту квартиру, як би тільки більше не бачити ні твого татка, ні оцих його любовних виходок.

– Як хочеш, Олю. Може ти й права. Я також згоден. Чого відкладати, я сьогодні ж все владнаю, а завтра, тату, можеш переїжджати в окрему від нас квартиру, де у тебе буде, звісно, і любов, і ласка, і доброта. І розмова закінчилася. Складай свою валізу, бери свій баян і завтра ж зранку в дорогу до нового життя з новою дружиною.

Юля встала з-за столу, підійшла до Миколая Миколайовича і, розсміявшись, мовила:

– То ти тут не хазяїн? А говорив – живу тут, в своєму домі, як король. Приходь, будемо жити разом. Я думала вдвох – ти і я. А це що? Виходить, ти всього тут тільки бідний родич і все? Яка квартира, яка дружина? Пішов геть, козел старий, – і тепер вже, сердито вдаривши ногою стілець, що стояв на дорозі, Юля поспішила геть.

– Навіщо, навіщо ви втрутилися? Синку, ви зруйнували моє щастя! Я про таку жінку все своє життя мріяв! Я шукав її все своє життя! Вона, як золотиночка серед гір руди і грязі!

– Слухай, рудокоп ти там, чи землепашець, я не знаю, та моє слово тверде. З цією своєю молодою лахудрою, чи сам, а завтра ти з’їжджаєш в окрему від нас квартиру.

4

Квартирка була нічого. Така собі двокімнатна квартира. Добре обставлена, на другому поверсі гарного дев’ятиповерхового будинку. І подвір’я теж було просторим, з великою кількістю дерев, клумб, дитячих площадок. Щоправда, осінь вже кінчалася майже. Ще не прийшов листопад, а листя на деревах майже не було. Вітер був холодний і, здавалося, ось-ось піде сніг.

– Мабуть, рання буде зима, – мовив Миколай Миколайович і присів біля під’їзду.

Якось, сумно подумалося – нещасна я, бідна людина. Ніяк не можу місця свого знайти в цьому житті. Все якось не складається, ніхто мене не розуміє. Спершу люди начебто тягнуться, а потім шарахаються геть. Я просто, не схожий на всіх, я особливий, я творчий. Просто мало спільного з усіма цими людьми. Думав, Юлечка вже до кінця буде поряд. Та ні, не судилося значить. А зря. Їй би сподобалася квартирка. Погано, що адреси її нема в мене. І знову раптом згадав, що та дзвонила йому на мобільний. Швиденько знайшов дзвінок і зразу ж подзвонив.

– Маленька моя, це я. Якби ти знала, яка я нещасна людина. Без тебе мені світ не милий. І, якби ти знала, яке чудо ця, тепер вже моя, квартира, за яку нам ні копієчки не треба буде платити. Та й, якби ж ти знала, який я не бідний чоловік. Бо я маю гарні тепер гроші. Все для тебе. І я у твоїх ніг. Ти моє щастя, моє сонце, ти моє життя! Приїжджай, буду чекати. Кохаю!

Юля приїхала швидко на таксі і, побачивши біля під’їзду Миколу Миколайовича, помахала йому рукою.

– Ось і я. Хтось тут нещасна людина і просто вмирає без мене. А ще хтось тут дуже не бідна людина. То ж, я чекаю доказів і готова розділити життя такого протиречивого чоловіка.

– Ходімо додому, Юлечко. Тобі сподобається.

Вони зайшли до квартири. Юля пройшлася кругом, все оцінюючи, і залишилася задоволена.

– Класно, дійсно, все шик і блиск, а як же з грошима? Ти, здається, говорив, що в тебе є непогані гроші.

– Так, кожен місяць получаю добру пенсію, Сашко також буде платити гарно. А головне, ось прямо зараз до твоїх ніг посипеться цілий дощ із усяких таких дорогеньких папірців. Дивись, який я приготував тобі фокус.

Микола Миколайович приніс свою валізу, взяв ножа і почав її різати. Додолу впало кілька закручених зелених. Юля широко розкрила очі і вигукнула, — ух ти, оце так фокус!

Та далі висипалися лише білі, загорнуті папірці.

– Як це? Як це? Це що таке?

Микола Миколайович різав і різав. Він почервонів, як рак, руки тремтіли, та він кромсав свою валізу на малесенькі клаптики і шипів щось з викоченими на лоб очима, та там були лишень білі папірці.

О, відьма стара. О, відьма! І сюди добралася. Облопошила, обдурила. Та, як же вона змогла все це зі мною зробити? Як вона, чортяка стара, додумалася? Що ж це, Господи ти Боже мій, за наказання таке на мене, на мою бідну голову? Ой, нещасна я людина, о, бідний я чоловік!

Плакав над порізаною валізою Миколай Миколайович так, як ніколи в своєму житті не плакав. Дуже гірко. І дуже по-справжньому. Чув, як відкрилися і закрилися за Юлею двері. Цей звук був останнім, що він почув.

Тетяна Дейна


Рубрика: Искусство, Образ жизни

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитата) - выделите курсором текст в окне комментария и нажмите одну из кнопок форматирования [B, I, Quote].
Если вы желаете исправить свой комментарий или удалить его, напишите нам в редакцию.
Ознакомьтесь с нашими правилами публикации комментариев.

© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2022
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH.
Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)

Интернет-газета "ПУТЬ"