Світлана з Сергійком знову лежали в лікарні. Хлопцю було лише два місяці, а вона вже вдруге потрапила з ним до дитячого інфекційного відділення.
– Стафілокок кишковика, а чи можна було лікуватися вдома, амбулаторно? Так, звичайно можна, я це відчуваю, але ось, рвуся до лікарні, бо тут мені легше, – вкотре розмірковувала Світлана і знову плакала, дивлячись на своє маля.
– Так, я не в змозі лікувати тебе вдома сама, мій любий, дорогий хлопчику. І як це пояснити домашнім, чи лікарям, чи будь кому? Не в силі і все. Щось я ніяк не оклигаю після пологів. Ніжки мої підкошуються, руки тремтять, захлинаюсь у хвилях безсилля. Хочеться одного – прилягти. А як приляжу, то не вставати.
От, ти спиш, рідненький, а я приляжу і почекаю, поки сила прибуде. Ну, хоч трішки, щоб пелюшки твої допрати. Тут, в лікарні, звісно, не вдома, та головне, синку, те, що можна тут передихнути. Ніхто не дивиться на мене косо. Ні чоловік, що ніяк не діждеться до себе уваги та любові, ні свекруха, що аж сичіть своє: ”щоб знала, як дітей годувати. Щоб знала! А що ж, ти думала – лягти і вилежуватись, як ота корова?!”
Світлана тільки-но лягла, а Сергійко вже прокинувся, плаче. Що, любий, болить животик? А ну, йди сюди, рідний, іди на ручки, мама тебе поносить трошки, пригрієшся, може ще поспиш, бо треба ж іще попрати. Взяла тремтячими руками малого, міцно притулила до грудей і тихо заспівала.
– Баю, баюшки, баю – не лягай – бо на краю, прийде сірий, злий вовчок, тебе схватить за бочок…
Сили, все ж, ні носити, ні співати не було. Жінка присіла на середину ліжка і кой-як гойдала на руках сина. Той скоро заспокоївся і вона поклала його прямо на подушку, а сама поволі підвелася і пішла до ванної кімнати, прати.
Боженько, Господи, Боже мій, змилуйся наді мною, грішною!
Прала і плакала. Сльози душили за горло, а відчай брав у полон душу – не хотілося йому піддаватися. Помолитися б, як слід, та як! Я не знаю, як! Не знаю і не буду. Треба самій бути сильною. Я зможу! Я сама все зможу. От, тільки зло мене бере – чому не можу сама, чому?! У тому злі Світлана зненацька, не знамо чому, почала якось несамовито наспівувати, — а – а – а – а – а – а – а – а…
До палати зайшла лікарка, почула оте – “а – а – а – а…” і здивовано підняла брови. На ліжку спала дитина, а за дверима ванної кімнати мамочка “ а – акає”, аж заходиться. Оце так, диво! Вона тихенько підійшла до дверей, привідкрила їх і дуже уважно почала спостерігати за Світланою. Та прала так, що страшно було дивитися на неї. Різкі, з відчаєм рухи були схожі на конвульсії тяжко хворої людини, сльози її прямо лилися у мильну воду, а оте зле – “ а – а – а” зовсім лякало.
Світлана мабуть відчула на собі погляд і обернулася. Зустрівшись очима з переляканою лікаркою, вона й сама злякалася. Враз отямившись, засоромилась і, опустивши заплакані очі мовила, – от, заснув нарешті, сердешний, так я, ось, перу. Ви ж знаєте – немає бідній дитині покою від животика ні вдень, ні вночі.
Лікарка люб’язно посміхнулася, відчинила ширше двері і, підійшовши, обняла жінку, – не він, сердешний, а ти сердешна. Він виросте і ще ого-го, який герой буде, а от, що із цим “а – а – а” робити, я, чесно кажучи, не знаю. Господи, та ти ж вся, як лимон жовта. Може, з тобою щось не так, може ти хвора? Ой, та це ж може бути Боткіна, чи щось з печінкою. А ну, пішли зі мною, скоро!
– Як, хвора, як “Боткіна”?
Промовивши це лишень одними губами, Світлана впала, втративши свідомість, а коли отямилась, то вже була сама, в палаті без Сергійка. Хутко зіскочила і почала його шукати.
– Синку, синочок, синочка, рідний мій – ти спиш? Де ти, де? Ой, щось я зовсім заспала, щось я не втямлю, що це, що це?
Світлана все перерила на ліжку, заглянула в кожний куток, а потім побачила, що в палаті повно налетіло метеликів, та ще якихось мух. Забувши про сина, почала їх виганяти мовчки. Спочатку виганяла руками, а потім простирадлом з ліжка. Отак і ганялася, бігаючи по палаті, як навіжена.
За усім цим крізь скло з коридору дивилися лікарка, чоловік Світлани з дитям на руках і свекруха.
– Як же могла статися оця печінкова кома, як, чому?! Чоловік з відчаєм передав дитя матері, а сам обійняв свою голову руками і присів, опираючись об скляну стіну.
– Прогледіли. Ми всі прогледіли. Що тут скажеш. Ви, як рідні люди – вдома, а ми тут – в лікарні – прогледіли!
Тетяна Дейна