Навіщо?

22-02-2012, Комментариев нет

Андрій лежав у полі, де ріс, правда не хліб, а лишень бур’ян. Скільки їх тепер закинутих і забутих оцих ланів. Ніхто вже те поле не оре, ніхто на ньому не сіє і ніхто нічого з нього не чекає.

Може і я оце, як засіяне бур’яном поле, всіма забутий і нікому не потрібний, а в душі моїй і серці лишень одні бур’яни, та оцей ковиль – трава, що так лоскоче лице і руки. А як же хочеться бути небом! З десяти років Андрій жив в дитячому будинку. Та ні про своє життя до десяти років, ні після, йому не хотілося думати. Бо завжди все своє мале життя, а мав вже вісімнадцять років, він ніколи, нікому не був потрібен, як оце всіма забуте поле. Хотілося в котрий раз дивитися в небо і мріяти, мріяти!

Яке воно неосяжне, глибоке, саме в собі, вільне, а ще – даюче оцю волю і кличуще за собою в якусь жадану, омріяну далечінь. Отак, бувало, ще в дитинстві задивишся в нього і забудеш про неволю, про страх, нужду, а ще про нестерпність свого життя.

А зараз? І тепер, і завжди небо було Андрієвою віддушиною, його казкою, мрією і любов’ю.

Прямо, як у “Війні і мирі” Толстого – поранений Андрій Болконський, що дивився в небо. Я теж поранений, тільки різниця в тому, що я люблю оце небо і знаю його все життя, – ми ж з ним друзі.

То що ж, в котре послухаю тебе, мій друже. Що ти мені сьогодні промовиш? Ці слова Андрія понеслися до самісінького синього – синього неба, навіть не затримавшись в оцих високих пахучих бур’янах. Земля відпустила їх дуже легко і радісно, а білі хмаринки підхопили ті слова своїми легкими, прозорими руками і понесли кудись, далеко – далеко. Ось вони доторкнулись високих гір, що прийняли Андрієві слова і передали їх летючому змієві, а той по одному розгубив по білосніжним небесним квітам, що набагато гарніші усіх земних квітів. І враз все небо заповнилося Андрієм і його словами, і само заговорило.

– Що то там, на землі? Все одне і те ж – війна і мир! Чи, скоріше, мир, в якому ніколи не буває миру, а тут лишень глянь, як усе мирно і гармонійно. Як тихо і радісно, а сонячне проміння – лишень любов, одна любов!

Андрій доторкнувся до того проміння, і серце його розтануло теж від любові, а може бажання любові? Хто його зна. Він, як у своєму дитинстві, знову поринув і поплив на тому величезному лайнері з білими вітрилами, що кожної миті міняв свої форми і ставав дивовижним, все досконалішим і досконалішим кораблем зі снів. Потім він легко перетворився на космічний корабель і дуже швидко поніс Андрія кудись, аж у самісіньке серце небесне. Може у вічність?

– Слухай, друже, ти чи відключився тут, чи що? Не докличешся тебе зовсім, – це дружок Андріїв – Славко, знову перервав і мрії, і сон, і щастя.

Андрій закрив очі і не відгукнувся. Не хотілося повертатися назад, у мир, що не має миру, а тільки ранить і несе кудись у прірву чорну. Немов би оця земля, чи темінь, що тепер була за закритими очима.

– Ти й справді придурок, чи хочеш тільки таким здаватися? То преться, не знано куди, аж хвіст трубою, то весь геть закумарений. Я розумію – треба кігті рвати, та не до такої ж міри, щоб грець зна куди від базару, від міста. Ледь знайшов тебе. Як би не наша фірмова червона мітка, чорта б з два ти проявився у цій пустелі. Слухай, а я теж цього разу здрейфив. Менти прямо на хвіст сіли. Добре, що ми в розсипну зразу. От і шукай тепер вітра в полі, так? А у кишеньці у пацанчика є й по карбованчику, є й по долярчику. Славко почав діставати з кишень гроші і складати їх, підраховуючи і сортируючи, потім дістав два портмоне і звідтіль висипав кілька папірців, жбурнувши спустошені гаманці в поле.

– Що лежиш, поглянь но, мордо, тут і твоя частка є. В парі працювали, не те що сам. Результат, так би мовити, на лице. Цього буде досить, щоб дати на лапу ментам і визволити Ігорка. І не буде ніякого грабунку, я тебе запевняю. Так, хуліганство і все. Взагалі – одна чепуха. Та що ти, як до роту води набрав? Чи не радий?

– Я от думаю, ви з Ігорком цим вже три роки займаєтесь, а результат на лиці, це точно. Від побоїв не встигаєте очухуватись. Навіщо все це, навіщо?

– От, і на. От, і приїхали. Так ти з неба, значить, все ж таки звалився! Для того, щоб вижити, чуєш, щоб вижити в цьому клятому, дрянному, задовбаному мирі.

– А ти думав, навіщо нам виживати? Мені, знаєш, чим далі, стає все ясніше і ясніше, що людині тут чогось дуже не вистачає. Може оцього неба? Якесь безцінне знання істини втрачене назавжди, і людина, знаючи для чого, все не може відповісти навіщо?

– Слухай, правдолюбе ти наш небесний! Ти спускайся вже на грішну землю, будь ласка, і не трави мені душу. Всі оці твої слова – це теревені і одна буза. Доки ти ще будеш літати в тому своєму небі.

– А чи було так завжди, Славко? Щоб люди загубили щось по життю і не знали що? І ходять тепер весь час, дивлячись на калюжі, що на землі. В них теж відбивається небо, та люди не бачать його. Для них це просто багнюка. Шукають в тому багні щось дуже важливе, дуже потрібне для життя і не знаходять, а коли знаходять що-небудь, то для них цього завжди мало, а життя проходить повз людей. Що то значить – життя, час, навіщо? А чи було так завжди? Може, колись було щось? Може, колись люди були щасливі? Може життя нам для чогось дане?

– Ага, ти ще скажи, що жити треба так, щоб не було соромно за безцільно прожиті роки, і таку подібну муру. Зрозумій, дурню ти отакий. Людина тут, в цьому світі, для того, щоб бути щасливою – от і все.

– Я не можу бути щасливим у цій холодній і темній прірві. Іноді мені здається, що ми, люди, назавжди загубили в цім світі сонце. Славко, ми тут зовсім скверно живемо, чуєш, друже ти мій. Я так не можу!

– Ой, я теж не можу. Ти пришелепкуватий якийсь. А я думав, що ти свій. Ми ж з одного дитбудинку. Я тебе пам’ятаю, хоч і мовчазним, та все ж класним хлопцем. Ти був меншим за нас з Ігорем, та тебе вже тоді поважали, старий, а тепер, пробач, ти верзеш не в тему. Краще б мовчав, як раніше. Як в народі кажуть – “мовчи дурак, розумнішим будеш”.

– Так, щось мене розвезло, це правда, браток. Щось душа розболілася.

– Вона в тебе, хоч скажи, ота твоя душа, ще від тіла не одірвалася? От, як відірветься, тоді хай в небо лине, чи ще куди, а поки живий – про живе думай.

– А про що ти думаєш, Славо, чи в тебе ніколи не болить душа? І чи не думаєш ти, іноді шукаючи відповідь, хто ти в цім світі і навіщо?

– Знову тебе заносить. Ти не бери дурного в голову – жити треба в кайф. Не грузи мене, бо я заплачу вже від твого базікання. От, ну просто ти мене дістав! Якщо чесно, то я тобі завжди заздрив. Якийсь ти не такий, як всі був. До тебе всі люди тягнулися, особливо дівчата. От, і тепер – найкращу маєш собі. А все у тебе душа болить. Все тобі не так.

– А, ти про Олену? Так, ти теж в неї закоханий?

– Чому теж? Так, значить, ти кохаєш її? І у вас, значить, все на повному серйозі?

– Я хочу кохання, це правда, а от, чи кохаю я її, чи ні, то ще й сам не знаю.

– Ну ти даєш! Значить, сам не гам і другому не дам. Ти визначись уже, а то і в мене, знаєш, душа може заболіти. Отоді я за себе не ручаюсь.

– Добре, визначусь. Сьогодні ж увечері і поставлю всі крапки.

– Оце вже діло. А то, хто я, що я, навіщо я? Спіноза ти, чи Декарт може, чи який там ще ідіот, що про сенс життя теревенів. Плодитися треба і розмножуватися. От, і весь тобі сенс, чудак. Так що, бувай. У тебе сьогодні на умі одні діла душевні, діла сердечні, а я всі інші справи владнаю сам, так вже і будь. Ігорка ж треба визволяти. Він, до речі, теж закоханий в твою Олену. Так що, в цій черзі ти поки що номер один.

Славко похапав гроші, порозпихав їх знову по кишенях і, криво посміхнувшись, швидко зник з очей, а Андрій, вже сидячи, подивився востаннє на небо. Було надвечір’я, і воно було сповнене якогось безмірного смирення і вдячності Андрію за те, що той намагався його зрозуміти. Серце у Андрія затрепетало під цим небесним оком від якогось дивного передчуття. Чому? Сонце вже сідало і наостанок для чогось осяяло і небо, і Андрія, зовсім небаченою досі красою. Хлопцю вважалося, що по цим сяючим хмарам шествує Сам Господь Бог, а безліч відтінків і візерунків, то лише тіні ангельські, лише відображення іншого, абсолютно чистого, справжнього буття. Споглядання сьогодні цього чистого, безкорисного і утаємниченого неба якось заспокоїло Андрієве засмучене і поранене серце і воно вже не так тягло і боліло. Денні турботи відступили, душа заспокоїлась і було тепер солодко нічого не хотіти і ні про що не думати. Немовби тепер перед ним відкрилися якісь небачені двері в царство спокою і досконалості. Він тепер сам був часткою цього неба. Андрій наблизився душею і серцем до сяйва небесного, і це сяйво тепер лагідно з безмежною любов’ю лилося вже і від нього на все, що оточувало його. Хотілося поділитися цим світлом і теплом, цією солодкою любов’ю з усіма і кожним. А чому з кожним? Адже, у нього є Олена і вона вже, мабуть, зачекалася на нього. Хто його зна, яка вже була година. Час зупинився, його не стало тепер і треба було повертатися назад, у своє земне життя. Де час є і він диктує свої умови існування, де є Олена і вона, мабуть, вже в котре дивиться на годинника.

Андрій огледівся. Місто було зовсім поруч. Всього хвилин десять пішки, а там тролейбусом трохи під’їхати, і буде Оленина дев’ятиповерхівка. Вони завжди зустрічалися з нею на даху цього будинку, а вже там планували свої подальші походи. На тому даху вони зовсім випадково познайомилися цією весною.

Андрій там частенько сидів собі, майже зовсім скраєчку, і йому подобалося, що все життя в той час було у його ніг, а небо заповнювало собою тоді все, і теж було майже під ногами, бо там літали його улюблені ластівки, а вони ж літають тільки у небі! А люди? Та вони ходили собі десь зовсім в якомусь темному куточку. Такі маленькі, безпорадні і лише були часточкою великого синього неба, а самі про це зовсім і не здогадувалися ніколи, думаючи, що все обертається тільки навколо них. Олена тоді з компанією цього будинку вирішили зустрічати весну ближче до сонця. Андрій в той день став одним із тієї компанії, з тією лише різницею, що став тоді тим, хто ближче до Олени. Отак і прикипів до неї. Поряд і поряд – кожного дня з тих пір. Вони тепер весь вільний час були поряд. Так сталося, а можливо, це і є кохання з першого погляду? В усякому випадку йому тепер завжди і всюди її не вистачало.

Коли Андрій підходив до будинку, то зразу ж побачив на даху свою маленьку дівчинку. Вона стояла, вперто дивлячись на дорогу, і хлопець побіг туди, до неї, до неба і ближче до сонця. Вже підбігаючи до під’їзду в останнє кинув оком на Олену, та її вже майже не було видно – лишень біле, довге волосся переливалося і горіло під променем сонця, що вже зайшло.

І йому здалося, що то вже вечірня зірка впала з неба і чекає на нього. Чого ж іще треба?

Весь захеканий, розчервонілий і дуже щасливий, збіг сходами і рвучко покликав, – Оленочко, зіронько моя надвечірня. Яка ж ти чарівна, яка ж ти красива, і як же я тебе кохаю!

– Мабуть, саме через це я вже чекаю на тебе майже годину? У мене вже зла не вистачає на тебе – я тут просто сходжу з розуму. Ти що, забув, що у Ірини день народження, і ми вже спізнилися?

– Ой, точно, забув.

– А про що ти коли пам’ятав, дурисвіт?

– Я сьогодні пам’ятаю про те, що хочу подарувати тобі оце небо, оці хмари і своє кохання!

– А Ірці ми подаруємо, теж небо з хмарами? Твоє кохання я, поки що, залишаю собі.

І тут Андрій згадав, що Олег забрав усі гроші, а в його кишені на даний момент, зовсім нічого – якісь копійки і все. В першу мить він аж злякався, та потім згадав знову денне небо, поглянув у вечірнє і розсміявся.

– А що, як і справді – небо? Бо грошей у мене сьогодні нема. І часу здобути їх, теж у мене нема. Адже ми вже, сама кажеш, спізнилися. Ой, цей клятий час, куди він тільки поспішає?

Олена довго здивовано дивилася на хлопця, а потім закричала, як навіжена. Яке небо, який час, що ти верзеш? У тебе що, справді немає грошей?!

– Так, у мене сьогодні немає грошей, і що?

– Ти знущаєшся? Ти ще запитуєш, що? А те, що всі мої плани на шикарну вечірку – котику під хвіст, так?

– Виходить, що так. Якщо, звісно, до твоєї подруги не можна прийти без подарунка і без грошей і просто привітати її від усієї душі з днем народження.

– Ти що, інопланетянин якийсь, чи що? Ти за дуру мене тримаєш? А, я згадала, точно, яка ж я дура – ти не інопланетянин, ти дітдомівець, ти крадій і ти ідіот!

– Не інопланетянин, це точно, і з крадіжками я теж зібрався зав’язати, а на рахунок ідіота, це вже ти занадто.

– Як зав’язати? А що ти є взагалі без отих твоїх ідіотських грошей, що навчився витягувати так спритно з чужих кишень? Ти ж ніщо, ти пусте місто, і вибач, але мені вже час іти. Твій час і мій час в цьому житті тепер іде по різним шляхам-доріжкам. Ти, на своїй доріжці тепер сиди і чекай, коли тебе багатий дядя найме сіно пакувати, чи цукерки, чи ями рити за три копійки, а я збираюся з цим багатим дядєй, по своїй доріжці дуже добре проїхатись, і з вітерцем.

– А, так-так, я забув. До тебе ж стоїть вже черга, щоб проїхатись і не тільки.

Олена підійшла дуже близько і вдарила Андрія по щоці, потім різко розвернулася і зі слізьми побігла геть. Андрій закляк. Невпевнено зробив крок за нею і зупинився, а потім тихо мовив.

– Час, час, різний час, кажеш. Отак, стрілою, мабуть поспішає цей час у кожного на дорозі, затримується на одну мить і поспішає далі. В цю саме мить я, мабуть, і опинився на своїй дурній дорозі життя. І крім цієї миті у мене в житті вже й нема більше нічого. Це як іскра, як сплеск вогню, як відблиск сонця. Час, час – це і є моя мить. А от, навіщо? Та з мене досить і цього! Де ви там, ластівки мої милі, я тут, я лечу до вас! З мене досить, досить, досить.

Все це Андрій говорив майже спокійно і, навіть радісно, він сам незчувся, як і коли дах пішов геть  з-під його ніг.

Тетяна Дейна


Рубрика: Искусство, Образ жизни

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитата) - выделите курсором текст в окне комментария и нажмите одну из кнопок форматирования [B, I, Quote].
Если вы желаете исправить свой комментарий или удалить его, напишите нам в редакцию.
Ознакомьтесь с нашими правилами публикации комментариев.

© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2022
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH.
Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)

Интернет-газета "ПУТЬ"