Єдине джерело

23-01-2012, Комментариев нет Просмотров: 456

Павло щось занедужав. Під’їхавши до свого будинку, він ледве виліз з машини і дійшов до своєї однокімнатної холостяцької квартирки. Його морозило, руки тряслись і підкошувалися ноги.

– Щось я ослаб, щось ослаб! – Прямо-таки гаркнув, розгнівавшись за це на себе, заходячи в маленький коридорчик. Може, то через піст?  – Але ж це пасхальний, особливий, дуже важливий піст. Треба терпіти.

Павло вважав себе віруючою людиною і завжди дотримувався усіх постів. Дуже часто ходив до церкви, де отець Миколай давав йому настанови, відпускав йому гріхи та причащав його.

Вдома з їжі у Павла була лише олія та хліб. Він вмочив хліб в олію, посипав його сіллю і став їсти. Та щось воно не йшло. Їсти йому не хотілося.

– Ну, то й добре, – буркнув сам собі Павло. Буде легше постити. Він ліг, не роздягаючись, поверх простирадла і довго лежав, маючи перед очима лише стелю. Ставало гірше. Тепер його наче пекло вогнем. Він почав роздягатись. Заціпенілими вологими руками прямо таки здирав з себе одяг. Боліло все тіло. Особливо боліла спина і м’язи.

Роздягнувшися, враз змерз, затремтів і хутко заліз під ковдру. Ноги були, наче крижані. Павла прямо колотило всього. Стало страшно. Замість стелі перед очима чомусь побачив чорне небо, на ньому спалахували блискавки. То гнівається на мене Бог – подумав і став ховатися під ковдру з головою, як в дитинстві, коли на дворі була гроза. Він дуже її боявся. Іще тоді мама йому сказала, що то Бог гнівається на злих людей. Тих, які погані справи роблять. Відтоді він страшно боявся. Дуже боявся Бога і з усіх сил намагався робити тільки добрі справи. В дитинстві йому здавалось, що Бог взагалі його чомусь не любить, бо часто карає. Особливо було боляче, коли, назбиравши грошей з шкільних обідів і, заховавши їх якомога подалі, з великою пересторогою і дуже старанно обдумуючи свою схованку, – все ж завжди хтось її знаходив, і Павло втрачав гроші. І так було все його життя. Він збирав копійку до копійки, відмовляючи собі в усьому. Жив, як відлюдник в печері, без нічого. Без меблів, без одежі і часто без їжі. Втрачав, завжди втрачав. То, роблячи добру справу і даючи в борг своєму другу, не отримував гроші назад, і потім проклинав того друга, залишившись без копійчини. То, вкладаючи в якусь, на його думку, вигідну справу – все теж втрачав.

А найбільший біль, та гіркота залишилися, коли в якісь лічені місяці він втратив цілих чотири тисячі рублів, які назбирав на машину, і поклав гроші на книжку. Інфляція дев’яностих їх просто зжерла. І мрія всього його життя – нові зеленого кольору “Жигулі” – залишилася нездійсненою. Пізніше він, таки, придбав собі зелений “Москвич”, але дуже старий, обдертий весь.

А відробляв за нього одному своєму другові декілька років – до сьомого поту. Аж згадувати неможливо, як боляче в грудях було зараз.

І Павло не став нічого згадувати. Він виліз з під ковдри, зиркнув на стелю. Стеля собі, як стеля.
– Це-таки голод, чорт забирай, таки голод.

Хотів піднятись, щоб доїсти кусень, початий на кухні. Та в голову знову вдарило, як кувалдою, і Павло впав на подушку.

Стеля знову зникла, і перед очима була безодня. Чорна, страшна, волога і холодна. І він почав в неї падати. В голові ножем полоснула думка. Молитися, треба молитися. Бог змилостивиться і змінить свій гнів на милість.
За що, Боже, за що? Чим я завинив тобі? Я ж так стараюся не гнівати Тебе, Боже.

Павло судорожно став пригадувати, що доброго він зробив на цьому тижні.

Провідав сестру у день народження – не забув. Всі гріхи сповідав отцю Миколаю. Хоч і хворий був, та слабий вже, все ж таки допоміг одному другу з поля зібрати буряк, який його все літо полов і тепер сподівався одержати за нього цукор у господаря.

Може, навіть, оце й розхворівся тепер через це. Що це? Що це? Мало, мабуть, мало тих добрих справ було зроблено.
Господи, я обіцяю Тобі не гнівити Тебе, обіцяю робити більше добрих справ. Обіцяю. Тільки змилуйся, більше не можу терпіти.

А може через те, що палю багато останнім часом? Через це гнів Божий? Павло подумав про це знеохотою.
Ще більше не хотілося думати про Світлану, що жив з нею в гріху вже майже півроку.

Не хочу, нічого не хочу думати. Не хочу.

– Господи, прости мене, грішного, прости. Зжалься, бо не можу більше цю біль терпіти.

Він скиглив, скавучав, як той собака, та й заснув. Розбудив його стукіт в двері. Не пам’ятаючи себе, він доплентався до дверей і відчинив їх. На порозі стояла сусідка з трикімнатної квартири. Вираз обличчя був у неї злий, але враз став переляканим.

Павло глянув на свої спортивні штани, футболку. Що так могло її перелякати? Хотів сказати – “чого тобі” і не зміг відкрити рота. Він весь опух і покрився вавками. Помацав рота свого, потім щоки. Вони теж, аж до очей, повкривались чимось болючим, та припухлим. Ольга зойкнула і побігла.

– От стерво така. Мабуть, їй знов заважає мій “Москвич”. Носиться зі своєю іномаркою, бізнесменша чортова. Сатана, а не баба. І дається ж їй! А мені нічого. І Павло впав, як підкошений, ледве дійшовши до ліжка.

– Нічого, нічого, – я ще покажу вам усім. Треба перележати, треба віддихатися, – як у маренні бурмотів Павло, та й забувся.

Прийшовши до тями, відкрив очі і побачив лікаря, що оглядав його. Над ліжком стояла Ольга зі шприцом в руці. Адже колись вона працювала в лікарні медсестрою. Це вже зараз цей її бізнес з’явився. Вона вколола в стегно, а Павло навіть нічого не відчув.

Нестерпно боліло все. Він знову знепритомнів. Прийшов до тями тільки ввечері. Поряд стояла крапельниця, а на табуреті сиділа, зігнувшись в клубочок, Ольга.

Павло дивився на неї, наче вперше її бачив. Така маленька, беззахисна, заморена. Особливо в очі кинулися її гострі, дитячі голі коліна, що виглядали з-під хатнього халатика. Йому чомусь стало соромно, і він закрив очі. Соромно. Бо такі нечисті думки в голові.

– О, Господи, –  вирвалося з вуст, і Ольга, спохопившись, зіскочила.

– Що, що тобі, Павле, що? Вона дивилась на нього такими збентеженими очима. Такими чистими, глибокими, сірими. Такими незбагненними очима. Павлу не в змозі було дивитися і він заплющив очі, а вона метнулася до кухні і вийшла з тарілкою і ложкою.

– Треба їсти, Павле. Будь ласка, поїж бульйону. Будь ласка.

Павло відкрив очі, а вона вже з ложечки вливала йому до рота бульйон, як маленькому. Зовсім потрошку набираючи до ложки, вливала і вливала, а він нічого не міг сказати – просто ковтав. Ольга радісно півела очі.

– Молодець, от і молодець!

Павло похитав головою і було незрозуміло, – чи він не згоден, чи більше не хоче їсти.

– Ще ложечку, ось.

Павло знову похитав головою і заплющив очі. І знову йому стало соромно. Задрімав і побачив сон. Це був Страшний суд, якого так боявся завжди. Але уві сні було зовсім не страшно. Ні пекла, ні криків осуду, ні сірки, що ллється під ноги і по тілу. Так уявлявся йому  завжди кінець свого життя. Та й отець Миколай казав, що легше в бочці з хлору, ніж бути в пеклі. Навпаки – все навкруги сяяло білизною, світлом і любов’ю. А тихі голоси співали про спасіння, милість, любов, та воскресіння.

Прокидатися не хотілося, але голоси лікаря та Ольги, таки, розбудили його.

– Справи йдуть на поправку. Молодець, Ольго. І без лікарні все добре. Ще два дні поколоти антибіотики, і знову гуляй, хлопче, та дякуй оцій добрій феї.

Павлу чомусь неприємно було чути цей голос живого, здорового, та веселого чоловіка. Що він може знати про його страждання, печалі, та нещастя. Він знову заплющив очі і відвернув голову до стіни.

Лікар вже вдягався, і Павло почув, що той відмовився від грошей, які давала Ольга. Це ще більше розсердило його.
Ольга тихенько підійшла і, повернувши його набік до стіни, зробила укол, а Павлу знову стало соромно.

– Павле, повертайся і будемо обідати. Я теж з роботи і голодна. Тільки но зварила курку. Смакота!

Через хвилину на табуреті вже стояла на білій серветці тарілка з ніжкою курки.

– Я не можу, бо піст. Ти мене вже й так спокусила бульйоном.

– Що? Ти в своєму розумі. Не їстимеш – не встанеш. Який ще піст? Облиш навіть думати про це.

– Безбожниця, прибери свій суп і дай мені спокій. Казав, а самому було соромно, та нічого з собою не міг вдіяти, а перед очима були її дитячі плечі та голі коліна з-під халатика.

– Павле, Павле, ти з глузду з’їхав зі своїм Богом.

– Зі своїм?! Це ти ненормальна. Бо ти не знаєш зовсім Бога. Павло аж шипів. Сили знову покидали його.
– В пеклі горітимеш, – кинув він і відвернувся до стіни.

Ольга вийшла з кімнати і в коридорі вдягла плащ. Павло чув його шурхіт. І знову було соромно, а перед очима стояв рожевий, хатній халатик Ольги.

– Добре, хворим лікарі вибачають. Я також. Тільки знай, що мій Бог любить мене. Він милостивий, бо Сина Свого віддав, аби врятувати мене. І я його також люблю. Завтра паска. І я знаю точно, Павле, що мій Бог воскрес і я з ним теж воскресла.

Вона гримнула дверима, і стало тихо. Тиша була нестерпна. Та ще темрява, що вкрадалась в кімнату і в душу – лякала.

– Це недобре, що я так з нею вдіяв. Недобре.

– Господи, пробач мені. Я більше не буду. Більше молитися не хотілось. Хотів себе змусити, та не зміг. Павло зненацька зрозумів, що він ненавидить жінок. Він має їх за цинічних, в’їдливих, нерозумних, таких, що використовують і викидають.

Так було з ним, і тому він був один поки що, без дружини. Довго чекав милу, добру, лагідну, безкорисну жінку, та й перестав вже давно чекати. А Ольга, вона зруйнувала його теорію про корисливих жінок.

– А може, я теж використовував завжди жінок? – Це він сказав уголос і злякався.

– Спати, спати. Ні, – палити. Хотілося палити. Тільки б не думати ні про що.

Павло підвівся і сів на постіль, все пливло перед очима. Як же дістатися до куртки і вийняти з кишені цигарки. Спробував піднятися, але ноги не слухались, і він впав біля ліжка. Було холодно. Лежачі на підлозі Павло думав – так тобі і треба і злився сам на себе.

Звідки воно береться – це зло. Один товариш йому казав, що якби не було зла, то й добра не було б також. Що ж, виходить таки Бог зі Своєю любов’ю є тільки тому, що є зло? Воно просто є – і все тут.

Але Павло відчував, що зло народжується десь всередині його, і він стає джерелом цього зла. От і зараз – налаяв Ольгу. Недобре це. Знову стало соромно.

– Злий, злий я чоловік, Господи. Хочу померти, не хочу жити. Замучився я вже.

В коридорі рипнули двері, і в кімнату ввійшла Ольга. Вона зойкнула і кинулась підіймати Павла. Ледве – ледве поклала його на бік.

– Павле, Павле, що ти задумав? Чого ти встав сам? Міг би й сказати. Все це казала, роблячи укол. Потім розвернула Павла на спину і знову зойкнула.

– Ти плачеш, чому?

– Подай мені цигарки в куртці. Більше не можу. Треба запалити – замучився я з цією хворобою.

– Слухай, Павле, мене, але ти, пробач, чудна людина. У тебе піст на їжу і ніколи нема поста на цигарки. Як це може бути? Це нормально?

– Геть, іди геть, зараз же йди геть звідси! Не хочу тебе більше бачити.

– Завтра останній день. Зроблю тобі ще три уколи, і все, гуд бай, не турбуйся так. Ось твої цигарки. Нагнулася і поклала цигарки на подушку. Прямо перед очима Павла, як дві блискавки промайнули груди з-під халатика.

Павло схопив Ольгу і притягнув до себе. Та вирвалась і вибігла геть, не одягнувши навіть плаща.

– Що це було? Наче хтось, не Павло, запитав. І запитання повисло над головою.

– Може це я запитав? Так, це я сказав.

– Що це було? Знову сказав Павло. – Ні, це якесь безглуздя. Наче то були не мої руки. То не я! Може рефлекс? Ні, навіщо кривити душею. Це просто звичка. Так, я за звичкою зробив те, що робив усе життя, здається. Як по наїжджених рейках. Оті залицяння завжди однакові. Всі ті жести, слова, посмішки. У нього був свій шаблон. Усе його життя – цілих п’ятдесят років пройшло цим.

Так, це відбувалося зараз по його шаблону самця.

– Господи, я ж міг померти тепер. І що? Все життя одне і теж. Шаблон? А чи любив я когось по-справжньому? – Думав Павло, намагаючись згадати усіх жінок у своєму житті, а тієї жінки свого життя не було в тих спогадах. Ні, не любив, виходить.

Павло згадав Світлану, з якою він жив тепер. Вірніше, він з нею зустрічався ночами іноді. Вона сказала йому якось, що він кобель. І після цього цілий тиждень він їй навіть не телефонував. То він кобель таки. Таки, кобель. Він сів і запалив – стало легше. Голова затуманилася. Скуривши цигарку, дуже втомився. І зрадів з цього, бо була причина лягти і заснути. Не просипатися більше б ніколи.

– Господи, дай мені знову той сон, що снився мені про суд і милосердя! Заслужив же я хоча б сон про Твою любов і милосердя.

Скрутився клубочком і заснув. Прокинувся від того, що працював телевізор. Розплющив очі. Звідки у нього телевізор. Він його не мав, щоб не спокушатися бісівськими кіно та передачами. А Ольга вже клацала, як ні в чому не бувало.

– Ось тобі, Павле, щоб не сумував. Знайшла там, де добре показувало, підійшла до ліжка і стала лаштувати шприц.

– Пробач мені, Ольго, за вчорашнє. Будь ласка!

– Та нічого. Кобель ти, Павле, кобель. Женився б і жив би, як люди.

Павло сердився і, навіть, злився, але стримувався, щоб нічого не ляпнути знову. Ольга сьогодні була в сірому костюмі і сірій блузці. Їй дуже личило.

– Що це за свято, що так вирядилась?, – запитав Павло, ховаючи очі.

– Паска, дорогенький мій, – паска. Та я тобі не кажу ”Христос воскрес”, бо ще цілуватися полізеш.

– Ні, не полізу. Скажи.

– Що ж, Христос воскрес!

– Воістину, воскрес, – буркнув Павло і втупився в телевізор. Ольга пішла, а він дивився, як в Індії, в Бхагалпур

– святому місті індусів, – це щось схоже на мусульманську Мекку – на березі річки Ганг, багато паломників прибули, щоб омитися від своїх гріхів в мутних водах цієї річки. Вздовж берегів ріки горіли і диміли погребальні вогнища.

Індуси вірили, якщо їхнє тіло спалять біля цієї річки, це відкриє їм двері до спасіння. Яка маячня! Господи, знову ця Ольга спокушає мене дивитися на цю маячню.

– Прости мене, Господи, Павло вже хотів заплющити очі, як раптом побачив – по вузенькій, вихлястій вулиці йшов старий індус з ціпком. Він був зовсім голий, та ще й сліпий. З передачі Павло зрозумів, що сліпим він став тому, що пожертвував свої очі богу, чи богам, невідривно дивлячись на сонце.

Його нагота, вбогість і сліпота все це було в ім’я його бога, його релігії. І тут Павло зрозумів, що те ж саме сталося і з ним.

Хоча він і був весь посвячений, вірніше, все його життя посвячене релігії і Богу, – він все ж був нещасним, жалюгідним, жебраком, сліпим і голим. Як це раніше він не здогадався і не знав про це. А як же цей старий? Адже він знає.

– Так, але тільки про тіло, тільки про тіло знає.

Павло підвівся помаленьку, підійшов до телевізора і вимкнув його. Потім знову сів на своє ліжко.
Христос воскрес! Так, це Він. Це Він дав мені віру, яка живиться тільки любов’ю.

Оцей дорогоцінний скарб, золото, щоб я ніколи не був духовним жебраком, а ще він дав мені шати, щоб я сховав свою духовну наготу само праведності.

І це, може і був страшний фатальний обман, який вимагав думати, що його діла і життя заслужать боже благословення і спасіння.

Христос дав мені оту мазь, про яку читав і не розумів раніше, що то за мазь для очей, щоб узріти і розрізнити духовні істини, та зрозуміти їх.

І все це є його даром. Це все треба тільки прийняти. Я можу це мати” без срібла і злата” Руки Павла потяглися до полиці над ліжком з книгами, шукаючи Біблію, щоб знайти, де це написано. А знайшовши, читав і читав, і не зміг відірватися.

Він так давно не читав цієї безцінної, святої книги, а все більш читав святих отців церкви.
Правду кажучи, він так ні разу і не прочитав Біблію до кінця.

Тепер читав і читав, раз по раз повторюючи: Христос воскрес. Воістину Він воскрес.

Ось тільки зараз він починав розуміти, що значать ці слова.

Адже, замість нього помер Син Божий. Він викупив його і всіх, назавжди, заплативши своїм життям. Він – Єдиний, є Істина і сенс життя. Його характер і людське його життя – це приклад для нього і всіх. Це єдиний шлях, єдине світло на тому шляху і єдине джерело безмірної любові і самого життя.

Тетяна Дейна

Рубрика: Искусство, Образ жизни

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.