Не прощу ніколи

13-01-2012, Комментариев нет Просмотров: 446

Павло повертався додому згорблений у три погибелі. Лисий, з потрісканими і засохлими губами, які час від часу кровоточили. Там, де він був, до нього ніхто жодного разу не навідався. Тож нікому було привезти цигарок, а на ті недокурки, що вдавалося назбирати по кутках, ще й черга була. Адже не один він, як виявилося, такий – нікому не потрібний на цьому світі. Павло там був у більшості, та це його не тішило. Колись страждав дуже з того, що люди сприймали його білою вороною, а тепер оце зрівнявся, нарешті, з усіма іншими в тій клятій лікарні. Отака іронія долі.

– Так, я вирвався звідти, вирвався! Мені це вдалося, – твердив і твердив про себе.

Тільки те страшне лікування щось вбило в ньому всередині. Невже назавжди? Треба згадати. Відчував, що це дуже важливо. А як його згадаєш? Перед очима жовті стіни і придурки, які наче вічно були поруч. Павло заглиблювався і заглиблювався туди – глибоко, глибоко – до самого нутра. Та там тільки прірва якась і тягучий, нестерпний біль. Він довго їхав і довго йшов, не помічаючи і не відчуваючи більше нічого. Пуста, темна прірва і біль, що застряг іржавим цвяхом у голові.

Так, так – це просто болить голова. Це від цього так тоскно і боляче. І через це не згадується оте, що надто важливо, надто потрібно було.

Ось і двері. Здавалося, ноги самі його донесли сюди, до цих дверей. Вони також були жовті. Довго стояв перед цими дверима, наче не знав, що робити далі. Та руки чомусь самі полізли до кишені, дістали ключ і відчинили ці жовті двері. Ось бачиш, хлопче, як усе просто. Як просто!

Павло зайшов і потягнув носом повітря. Довго стояв так і нюхав затхлу свою домівку. Пахло солоними огірками і ще чимось забутим, та дуже близьким. Він згадав трилітрову банку, що стояла на пустому столі. Потім закрив очі, – та банка все ще була перед очима. І ноги знову самі пішли на кухню. Відкрив очі. Ось і банка! Вона стояла з огірками тут, на столі, який був завалений усяким посудом, пачками, пляшками. Поспіхом, відвертаючи носа, згріб все це до смітникового, чорного пакету. Щільно прикрив той пакет і вийшов. Сили чомусь покинули його. Павло пройшов до кімнати. І, не бачачи більш нічого, крім розстеленого ліжка, хутко роздягнувся і ліг.

Скільки він лежав у цьому небутті не знає ніхто. Павло і сам не знав скільки він спав. Думав, спав знову думав та спав. І ці сни і думи змішалися в його голові. Та одного ранку він все ж таки з острахом зогледівся навколо себе. Так, це його дім, його кімната. Він вдома. Стало радісно від цієї думки. Так тепло і радісно, що аж защеміло в горлі. Павло закашлявся і згадав, що вже цілу вічність не курив і не їв нічого. Невже і про це можна забути – подумав і сам дуже з цього здивувався. Піднявся, тяжко підійшов до крану з водою, відкрив і довго чекав поки стече іржава вода, а потім прямо з крана почав пити. Пив довго, аж піт на чолі проступив, і Павло знову подався до ліжка.

Ні їсти ні курити йому, чомусь, зовсім не хотілося. Тільки води.

– Ну, то й слава Богу, – вимовив вголос і заснув.

– Уві сні бачив дуже гарну жінку. Вона йому щось хотіла довести. Дуже щось кричала, махала руками, плакала, а він нічого не чув! Нічого не чув чомусь.

Прокинувся роздосадуваний сам на себе, – що, що вона хотіла йому довести? І чому він не чув ту жінку? Може, він оглух? Ні, він чітко чув, як капала вода з крану на кухні.

Старанно прислухався до всього. Гуділи машини за вікном, вітер бився в шибки.

То там, значить, життя за вікном? Значить життя. То може, Павле, треба жити?, – глянув на стелю і побачив там здоровенного павука, що сплітав павутиння. Якась муха потрапила туди? – чомусь так тоскно подумалось і засмоктало під ложечкою.

– Значить, кажеш мені – треба жити?

Павло всерйоз звертався до павука.

– Чого мовчиш, скотина ти така? А що зробити мені, щоб жити, ти знаєш? – пацюк ти поганий.
Павло з дитинства не любив павуків, а коли побачив муху, яка попалася в те павутиння, і подумав, що той зараз її зжере, то йому зовсім стало зле.

Хутко підхопився, одягнувся, підбіг до крану і хотів його закрутити щільніше, та чомусь вирішив ще попити води. Може легше стане. Тепер вже підставив кухоль і чекав поки наллється. Дивився, як лилась вода і це його заспокоїло якось. Так ще довго тримав той кухоль під краном і відчував прохолоду від тієї води, що лилась і лилась через край.

– Не можна сказати, що вода необхідна для життя. Це є саме життя, – сказав, мовби співаючи і здивувався цим словам.

– Ні, це таки знак! – Значить жити.

Пив Павло ту воду довго, з особливою насолодою, уявляв, як вливає в себе те життя з кухля.
– Як просто, – знову подумав, – жити, це як відкрутити кран, відкрити додому двері, це як пити воду. Тож все дуже просто!

– Отже я буду жити!

Погляд зупинився на чорному мішку зі сміттям. Він підхопив його радісно і легко, рушив на вулицю.  Там, поки йшов до смітника, бачив багато людей, що йшли повз нього. Вони розмовляли, сміялись, бігли, доганяючи, мабуть, щось, або когось. Люди ці несли сумки, пакети, теки, і всі поспішали, мабуть, жити.
Павло вже викидав сміття, коли помітив жінку, що підійшла і мовчки положила в контейнер білий пакунок з надписом “мука”. Павло заглянув в нього. Там були сухарі і в’ялена риба з побілівшими боками, чи від муки, чи від часу, подумав Павло, і вирішив взяти цей пакет собі.

Ішов додому не поспішаючи і вдивляючись в обличчя та очі людські. Всі були чимось стурбовані. Хтось сумував, а хтось радів. Деякі чоловіки мали впевненість, що набувається виключно грішми і владою. І в цьому, мабуть, полягає їхній і путь і сенс буття. Вони вважали себе такими собі кормчими по життю, а Павло відчував, що життя викинуло його за борт. Його переповнювало хворобливе чекання чогось і смуток.
Люди навколо кивали, запитували, дивувалися, — треба навчитись і мені, подумав Павло і зупинив погляд на чоловікові, що ніс в руках пакет і їв, дістаючи з нього печиво. Павло також дістав свої сухарі і почав їсти. Було дуже смачно. Чоловік той присів на лавочці. Павло теж присів. Декілька хвилин він повністю копіював усі рухи того чоловіка і це йому дуже подобалось. Коли чоловік піднявся і пішов, він теж пішов за ним. Так і йшов копіюючи його, поки той не зник кудись з очей.

Додому Павло повертався, майже, весело, щось наспівував і крутив головою на всі боки. Йому все було цікаво. Наче він щойно народився.

– Я народився і буду жити!, – прокричав на вухо жінці, яка хотіла пройти повз нього. Та здивовано підняла очі, зніяковіла і подалась геть.

Ось і дім його, ось і двері, ось і ключик. Все дуже просто. Жити!

Павло не знав скільки ще днів пройшло в спогляданні павука на стелі. Він все щось думав і думав, а ночами, у ві сні приходила та жінка. Дуже вона була гарною, а чого на нього так сердиться, Павло ніяк не міг зрозуміти. Тож днями він, мабуть, тільки й думав про неї. А про що ще йому думати цілими днями?
Павло не пам’ятав цих своїх цілоденних думок. Думки його билися між собою і забувалися. Він просто хоче щось згадати і все. Все. Дуже просто. Щось дуже важливе треба згадати.

Коли у Павла кінчалися сухарі і риба, він знову йшов до контейнера на смітнику і сидів там під деревом, поки білий пакунок знову не з’явиться. Йому вже не важливо було, звідки той пакунок, бо, навіть тут під деревом, він все думав і думав, згадуючи. І було йому з тими його думками то сумно, то весело. Тож він то плакав, то сміявся сам не знано з чого. Скоро лице тієї гарної жінки зі сну вже завжди було з ним – і вдень, і вночі.

Якось, сидячи під деревом біля контейнера, він побачив жінку з коляскою. В тій колясці плакало немовля. Та жінка, не звертаючи на плач дитини уваги, спішно підійшла і положила, на подив Павла, той білий пакунок йому прямо до рук. Та не це було тепер важливо. А немовля, що плакало. Він згадав, згадав!
Павло так радісно сміявся і голосно кричав оте, — згадав, згадав, що злякана жінка, прямо таки, бігом бігла від нього і котила свою коляску. А немовля раптом замовкло в ній. Павло також замовк. Бо він згадав ту жінку зі сну, з його сином на руках, що довго плакав, а потім замовк – вже назавжди. А ще він згадав свої слова, які кричав в обличчя тій жінці.

– Ніколи, ніколи тобі не пробачу! Не пробачу ніколи! – А потім були сльози дружини. Її великі, дуже гарні очі, що також кричали йому.

– Я ніколи, ніколи тобі не пробачу! Не пробачу ніколи!

Павло все згадував і згадував. Як кохав свою дружину і маленького сина, а потім зрадив їй з іншою жінкою. Навіщо? Він сам не знав навіщо. Та тільки після цього все пішло шкереберть. Дружина кожного дня сварилась, погрожувала, доводила, який він нікчема. Не могла вона йому пробачити, і згодом він пішов з дому до тієї, іншої. Але йому хотілося додому, до любої Юлечки і маленького Сашка. Він не міг жити без них. Довго маявся і, таки, переміг оте Юлине: ”не пробачу ніколи” і прийшов додому, а там просто щось неймовірне. Заплакана Юля, хворий Сашко. Вона бігає з ним по кімнаті і голосить не своїм голосом, – що робити, що мені робити?! Павло подзвонив на “швидку”, та було вже пізно. “Швидка” не встигла. Сашко помер.
І знову оте.

– Не пробачу тобі ніколи. Він їй, а вона йому. Далі в пам’яті знову був провал. Він тільки бачив обличчя дружини і дві труни. Велику і маленьку. Тож, чи жива вона, чи ні? Чому і в ночі і серед дня – завжди тепер зі мною?

Павло цього не розумів. Не розумів він також, що робити далі. Йти додому, майнула думка.
– Ні, я не піду туди. Бо я павук, що сплів оте павутиння. То я павук? Павло забувся.

Прийшов до тями вже на вокзалі. Він сидів на лавці. Поряд з ним люди також сиділи і очікували своїх поїздів.

– Отже я їду звідси. Так, треба їхати кудись. Та куди від себе дітися? Чи це є вихід?
І знову всі думки перебило оте.

– Не пробачу ніколи, ніколи не пробачу!

Аж ось до нього заговорила бабця. Стара така, стара, та сива-сива.

– Так, дорогенький, люди ні любити, ні прощати не вміють. То тільки Богу під силу. Люди все шукають правду. Вірніше, це така у них гра в пошуки правди, а самі брешуть один одному, зраджують, і все це в нескінченних пошуках тієї правди. Бідні люди плутаються, відчаюються і борються, самі не знаючи з ким і за що, а виправдання у них одне – за справедливість, за правду. А як вже карають одне одного по тій справедливості. Тільки Богові відома милість, а люди не знають її. Воюють усе життя з  вітряками, і все їх життя – марнота, все ілюзія. І що з того, що це все заради людей, начеб-то заради ближніх, а все тільки для того, щоб в підходящий момент їх просто під якийсь шумок – війни, чи катаклізми, усунути кудись і, бажано, назавжди – не в богодільню, так в сиру землю. Все заради людей, забувши Господа. Бідні люди. І вже не Господь в центрі, а люди, творіння Його, бач, туди ж – на місце Бога, до центру. І ось маєш – образ і подобіє Боже втрачено, і ніхто не здогадується навіть. Так і засмоктує, як прірва, ота чорна діра. А якщо та діра народить якогось виродка, який дасть тим людям оті їхні блага без Господа. То сяде він, як в писанні пишеться, у церкві, навіть, і поклоняться йому всі ці люди. Бідні люди. Всі давно хворі гріхом. Вони, немовби малі діти, що в пісочниці – б’ються і твердять одне одному – дурак, дурак, дурак, дурочка. Та на відміну від малих дітей не тільки б’ються, а й вбивають. І все ж вони не тільки вбивають один одного, хлопче, а й спасають один одного.

Ти поплач, синку, поплач – полегшає і перша заплакала.

Павло теж заплакав, повторюючи – не пробачу тобі ніколи, не пробачу ніколи.

– Бог пробачить і вже пробачив. Облиш.

– Як то пробачив?

– Все, все пробачив.

Бабця взяла його за руку і повела, говорячи:

– Все і навіки, синку, і не тільки пробачив, а й викупив тебе з того гріха. Ось тут, на алейці, тихо і затишно. Давай перепочинемо.

Бабця і Павло сіли на стару скамійчину, що ледве трималася на облізлих ніжках. По обидва боки, аж до неба, росли тополі. А небо просто дивилося і на ці тополі, і на все, що було у цьому світі. Павло зігнувся і зіщулився під цим оком, що нависло тепер над його головою і споглядало.

– А тепер давай, хлопче, помолимося нашому Богові, що полюбив нас, грішних. І бабця тихо почала: – Отче наш, Сущий на небесах, хай святиться ім’я твоє, хай прийде царство твоє….

Вона молилася, а Павло з подивом дивився на це Боже творіння. Звідки це диво? Оця стара і оці знайомі, знайомі з дитинства слова. Адже мама Павла завжди молилася і його заставляла молитися, а він не хотів і пручався всіляко. Через те і з дому втік у сімнадцять років. Від молитви і від мами втік, а від себе як утечеш?

– …І прости нам борги наші, як і ми прощаємо…, чув Павло.

І йому ставало легше і легше від тих слів, аж поки і він не простив зовсім і назавжди.

Бабуся скінчила молитися, а Павло нерішуче зі сльозами на очах запитав:

– То Бог і мене простив, і мене?!

Тетяна Дейна

Рубрика: Искусство, Образ жизни

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.