Усе буде добре

1

Богдан їхав в автобусі вже більше п’яти годин. Був трохи зморений дорогою, та на душі було радісно і добре. Їхав на заробітки до Росії. Їхав не сам, а бригадою з семи чоловік. Трохи піднявшись на сидінні, вирішив подивитися, що роблять хлопці, бо щось притихли і вже давно навіть не перемовлялися. Треба ж, позасипали, чи що?, — від цієї думки аж смішно стало, – от тобі і молодчики – вже спарилися, здалися.

Хоч літо тільки починалося, а все ж було спечно від сонця, що палило по вікнах. Та Богдану все було ні по чім. Він завжди був упевнений, що він кращій, сильніший, крутіший, чи що, чорт візьми, за інших. Все буде добре, все у мене буде добре, – мовив уголос, заплющивши очі – вирішив покемарити. Та все ж ніяк не міг розслабитися. Почував у собі, прямо таки, силу-силенну життя та енергії. Та що там казати, три місяці без роботи в тридцять вісім років – це просто знущання над організмом, а він, цей організм, хотів працювати, радіти життю і ще чомусь невимовно гарному і особливому. В його голові, прямо таки, як в юності, коли вперше їхав у велике місто, кров вдаряла в скроні, і забивало дихання від передчуття того, що тепер і в нього життя заб’є ключем, все піде по-новому і саме так, як завжди мріялось і бажалось.

 А бажалось легких грошей, усіляких пригод і бути, що називається, господарем життя. Бо поки це життя щось не посміхалося йому. Вже був вдруге одружений і мав двох малих синів з дуже молодою дружиною. Їй всього тільки двадцять років і вони зовсім різні, мабуть, люди. Отже, різниця в віці, все ж, не на користь стала, бо дивилися на життя різними очима. І тепер, залишивши їх у селі, де було чимале господарство, він відчував навіть полегшення, а не клопіт, – Господи, це ж доньці моїй від першого шлюбу вже ось буде вісімнадцять років. Вона ж тільки на два роки молодша за Катерину – теперішню мою дружину. Може й не треба було тоді розлучатися з її матір’ю, може з нею все краще б склалося? Жили ж якось цілих десять років разом. Ото ж бо, якось!

Одружились не зрозуміло як, бо були зовсім молоді, та дурні – їй сімнадцять, йому вісімнадцять років. Зустрічатися почали ще в школі. Перше кохання, – все таке. Богдан згадав Ганну, коли вперше побачив її на лінійці перед уроками, де вона така – руда, руда в коричневій формі і в білому фартушці читала вірш про весну і синичку, а він тоді з подивом подумав, – бувають же такі руді. От би мені отаку руду весну і синичку.

Того ж дня дочекався її після уроків і пішло – поїхало, – зустрічі на кожній перерві. З ранку зустрічалися на розі її будинку і йшли вже разом до школи. Після уроків завжди разом поверталися додому, та частіше десь губилися по дорозі – чи то в парку, чи в кіно, чи в кафешці. От і до зустрічалися. Вона в сімнадцять років стала мамою, а він в вісімнадцять вже був молодим татом. Занадто, треба сказати, молодим. Бо хотілося ще гуляти. А тут армія два роки. Після армії його вже зустріла така собі руда, пухкенька та серйозна жіночка, а хотілося тоненьких сором’язливих дівчаток. Дуже вже йому подобалися худесенькі школярочки восьмого – дев’ятого класу в шкільних формах, у фартушках, з білими великими бантами на голові. От і заводив собі такі романчики, забуваючи і про Ганну, і про донечку Олесю. Жив для себе і своїм, зовсім окремим, можна сказати, життям, іноді тижнями не з’являючись вдома.

Ганна, звісно, сподівалася, що він одумається. Часто плакала і сварилася, після чого він знову і знову сходив з дому – то до друзів, то до батьків. Приходив іноді додому, чи там коли перевдягнутися, чи коли щось взяти з речей. Бувало, залишався на деякий час, знов подаючи надію нещасній Ганні. Та бути їй добрим чоловіком не міг, бо бачив поряд з собою зовсім іншу жінку, а точніше дівчину своєї мрії, і Ганна зовсім не вписувалася в ту його мрію. Часто жінка, як аргумент для подальшого спільного життя, виставляла йому їх спільну доньку – Олесю. Та на горе, він не відчував себе зовсім батьком. От, росте собі дівчинка, та й росте. Наче і не його вона зовсім донька.

Так, Ганна та Олеська. Дві руді, що живуть собі своїм життям. А в нього все життя попереду. Вони залишились десь в давнім його житті. А от у сьогодні і в завтра Богдан не знаходив їм місця. І що тут дивного, що якось Ганна, зовсім відчаявшись, зібрала його речі і виставила все посеред двору, а в хаті поміняла замок. Терпець у жінки урвався, що тут скажеш.

Богдан, немов би, очікував розв’язку теперішнього свого стану. Він забрав всі ті свої речі, зловив машину і поїхав у сусіднє село, до сестри. Пожив у неї, десь коло місяця, і знайшовши добру роботу шофера, скоро знайшов собі і нову жінку, як йому тоді вдавалося, саме із своїх мрій. Це була вчителька, яку він підвозив якось на роботу до школи. Та з нею теж не склалося. Добре хоч стосунки тоді не встигли оформити офіціально, та й, слава Богу, обійшлося без дітей. А вже після цієї спроби сімейного щастя вирішив зовсім не заводити більше сім’ю. Та, все ж, якось вранці вже в своєму будинку, що тільки-но отримав у порядку черги, так би мовити, обливаючись холодною водою біля криниці, Богдан побачив біляву дівчину, яка поспішала до школи. Вона, звісно, була в коричневій формі, в фартушку і з білими бантами на голові, і він не зміг від неї відвести очей. Отак і завмер мокрий з відром у руках. А вона, побачивши чудного дядю, розсміялася так дзвінко, дзвінко, аж у вухах залоскотало і побігла собі. Того ж дня Богдан дізнався, хто вона і чия, розпитавши у сестри. Катерина, так звали дівчину, жила на сусідній вулиці, а на їхню потрапила випадково, бо того дня, з ранку, мала зайти до подруги, яка хворіла. Наступні два дні Богдан вже чекав на неї. Може ще з’явиться, може він теж зацікавив її. Був же про себе дуже високої думки, і тепер перед тим, як вийти у двір, щоб облитися водою, затримувався на мить перед дзеркалом. І те, що він там бачив йому дуже подобалося. Високий, ще чорнявий, міцний, дуже стрункий з чорними вусами і пронизливими очима. Отак дивився на себе і від задоволення аж завмирав. Ця дівчина, тільки вона має стояти зі мною поруч.

Оця висока білявка, з блакитними очима і вбивчою посмішкою, та таким пронизливим голосом. Вона буде моєю, – кожного разу і думав і повторював це. І вона, таки, з’явилася аж на третій день. Йшла, як ота лисиця, по-під тином, зиркаючи своїми синіми очима по двору. Він саме тільки збирався вийти і був ще в сінях. Там і застиг на місці, прикипівши очима до дівчини. Вона не бачила його, підійшла вже аж до воріт, зупинилася і повела по двору, по вікнах поглядом, а коли в сінних дверях побачила його і зустрілася з ним очима, то зашарілася вся, потупила оченята і мерщій кинулася до дороги. Все було саме так, як у мріях Богдана. Вона була саме із його мрій. На цей раз він був впевнений у цьому на всі сто відсотків. Отож, на службовій машині, біля школи вичікував десь біля години, потім вдавав, що ремонтує двигун, а коли побачив, що Катерина вийшла зі шкільного подвір’я вигукнув до неї – а чи не по дорозі нам, юна баришня? Може підвезти? Та стала, прикрила колінки портфелем і довгенько дивилася на нього, а потім рішуче кивнула головою і попрямувала до кабіни. Богдан відкрив дверцята, дівчина юркнула, обдавши його тим ароматом, що також був із мрії, в нього в ту мить прямо ноги підкосилися і затремтіли руки, а серце просто зупинилося, ось воно, кохання мого життя, ось воно, – подумав і поспішив сісти поряд. Рушили. Катерина сиділа така серйозна, дивилася вперед, на дорогу, а на її коліночках лежав портфель. Богдану дуже хотілося почути її дивний голос і він вимовив, – а знаєш, я все життя мріяв про тебе. Я теж, – сказала це тихо, знов потупивши оченята, і її голос затремтів аж до сліз.

Отже, в одинадцятий клас Катерина вже не пішла. Та й десятий закінчувала, можна сказати, молодою дружиною. Хоч побралися вони тільки восени. Цілий рік були дуже щасливі. Першого сина назвали теж Богданом, бо так хотіла Катерина, а другий – Микола, народився трохи більше, ніж за рік після Богданчика.

Ні, не готовий був, мабуть, Богдан до такого повороту. Зразу двоє дітей. Стільки всього навалилося тоді на нього. Прямо таки, багатодітний татусь, а тут ще перебудова.

Союз рухнув, роботи не стало. Ні, ні, ні! Згадувати тепер усе це було боляче і не хотілося. Та все ж згадав, що вперше батьком став у вісімнадцять років. Тепер йому вже тридцять вісім і що, виходить і зараз він не готовий бути батьком? Ця думка неприємно полоснула в голові, і Богдан відігнав її іншою думкою, – все буде добре. Ось, поїду, зароблю грошенят, і все утрясеться. Підніму я своїх хлопців, куди я дінусь. Та й Катерина, саме те, що вона молода, може й на краще, бо життя починається тяжке. Треба буде їй немало. А вона молода, здорова – винесе, куди вона дінеться. От, зараз діти малі, один клопіт з ними, господарство потребує теж чималих зусиль. Тож нічого, – справиться, а він теж за цей час заробітків віддихається трохи від плачу дітей, дорікань дружини за нестатки і від безкінечних домашніх робіт, які ніяк не вирішували головну проблему – як вижити?

А тепер, якось вже, все вирішиться. Головне – буде заробіток, живі гроші. Він їх буде надсилати дружині кожного місяця. Так що, як і не в силах буде що зробити по господарству, найме завжди когось. Он-бо скільки рук робочих вивільнилось. Кожен радий заробити копійку.

Так думаючи собі, та розмірковуючи, Богдан теж заснув. Та й був вже глибокий вечір. Зранку треба бути в силі.

2

Працював Богдан під Москвою на будівництві і сторожем, і різноробом. Додому поїхати не міг. Через це родину вже не бачив майже півроку. Спершу гроші надсилав кожного місяця, а ось тепер вже й забув коли в останнє надсилав – чи два, чи вже й три місяці тому. Ці затримки почалися через те, що до зарплати Богдан влазив у великі борги, а коли з’являлись, нарешті гроші, їх треба було віддавати.

Бувало, що віддавав майже все, то ж нічого було вже надсилати додому. Вся проблема була в тому, що Богдан завжди звик бути кращим. Звик, щоб ним захоплювалися, рахувалися з його думкою. За таке до себе ставлення воював з дитинства і добивався його всіма засобами, а тепер тут все було по іншому, бо кращі були інші, а не він. Ті, кого він не поважав ніколи.

Такі собі, простуваті, самі звичайні люди, а тут, на будівництві, вони вміють багато чого робити краще за нього. Бо були фахівцями своєї справи, а він, Богдан, тут був ніхто. Його називали ці нікчеми якимсь чудним прізвиськом – Данчик туди, Данчик сюди. Їм платили добрі гроші, вони могли їздити щомісяця додому, а він отримував значно менше, хоч і не вилазив з цього клятого будівництва. Вдень копав безкінечні котловани, збивав опалубку, носив будматеріали, насипав землю, збивав щити, розвантажував цеглу, цемент і так безкінечно, а вночі тут же і в жару і в холод, як цуцик в якомусь кутку на кушетці, сторожував.

Щоб бути своїм, не гіршим за інших, намагався пригощати оцих мужланів випивкою, їжею і на це в нього йшли великі гроші. Всі вже до цього звикли і очікували від нього цих пригощань. Отак і проходили його заробітки даремно. Всі плани, що до того, щоб піднятися матеріально, рухнули. Богдан за це півріччя дуже змінився – не митий, не чесаний, не голений і на часте похмілля з красуня перетворився на вже підстаркуватого, з сивиною бомжа. Так, так – він був схожий на бомжа! І на своє щастя вже давно не бачив себе в дзеркалі, бо якби побачив, то не впізнав би себе, це точно.

А тут ще починались холода, осінь закінчувалась. Господар котеджу, що йому будували, аби як, правда, обладнав комірчину, де він жив, поставивши батарею, вставивши вікна і давши якісь б/у двері, щоб він сам їх навісив. Та Богдан не зміг зробити і цього і змушений був просити за пляшку свого ж односельця, який, зробивши ці кляті двері, потім підняв його перед усіма на сміх. Отже, коли всі порозходились, то Богдан зі сльозами на очах вже сам заливав своє горе оковитою. А зранку його ніхто не міг добудитися, навіть хазяїн.

Коли ж, по обіді вже він проспався, то дізнався, що його звільнили з роботи. І тоді він, Богдан, змушений був зі сльозами прохати хазяїна, принижуючись, щоб той залишив його. – В мене ж дружина, двоє махоньких дітей, куди я? Будь ласка, не женіть. Я спокутую, я відпрацюю, я виправлюся. Простіть мене, заради Бога. Це ж перший раз так сталося.

Знаєш що, волоцюго ти нещасний. Ти думаєш я сліпий, не бачу як ви тут пиячите? І ти заводило, ти все це тут крутиш з випивкою. Оце, хіба що заради дітей вибачу. Та тільки знай, ще раз побачу п’яним – вижену вже без усяких балачок. – Так, так, домовились. Я ж обіцяв. Ніяких випивок. Все, я зав’язав.

Богдан навіть радий був цьому випадку, бо тепер у нього був серйозний аргумент не поїти хлопців. Адже, зав’язав! От і все. Самому хазяїну так сказав і пообіцяв. Так що, слово його, хай всі знають, залізне. Ніяких випивок! З цього Богдан почав своє нове життя. Поголився, сходив до лазні, одягнувся, як людина, а тут ще, повертаючись на будівництво лісовою стежкою побачив дуже симпатичну жінку. Правда, видно було, що вона старша за нього. Та які тут можуть бути претензії. На безриб’ї і рак риба, як то кажуть в народі. А він вже знає, як підступитися. Знає, як сподобатись, бо на цьому бика з’їв. Жінки його любили, отже, не гаючи часу, підійшов і почав.

– Ви прямо, як Мавка лісова тут, в цій глуші. Яким же дивом ви тут і чи не страшно вам?

– Я ж Мавка, як ви сказали, а Мавці в лісі нема чого боятися, хіба що вас?

– Ні, ви мене не бійтеся, я просто собі людина і прямо, чесно сказати, щасливий зустріти вас тут. Це дійсно диво, та я так давно мрію про нього.

– Як давно, все своє життя?

У Богдана неприємно щось ворухнулося в серці.

– А ви що, думки читаєте?

– Не тільки, я вас наскрізь бачу.

– То значить, я мушу вас боятися?

– А чого вам боятися? Ви ж просто собі людина.

– Так, просто собі людина, яка хоче від життя трохи щастя. І можливо це щастя саме в ваших руках.

– Ні ви, ні ваше щастя, ні ваші мрії, зразу мушу вам сказати, мені зовсім не цікаві. То ж, ідіть собі куди йшли, а я піду теж своєю дорогою.

– А може, у нас одна дорога?, – знову в серці щось стиснулося. Щось я здаю, ніяких нових слів не можу придумати, чи що? А що тут церемонитись, чи й не цяця, подумав і пішов, що називається, у наступ.

– Чого б нам наші різні дороги, не зробити однією, єдиною для нас. Життя таке коротке і таке тяжке. То ж давайте влаштуємо з нього свято прямо тут і прямо зараз, – Богдан підступив до жінки і спробував її обійняти. Та з усього розмаху руки вдарила його по щоці і презирливо вимовила, – пішов геть, козел. Мені оцю, твою лапшу на вуха можеш не чіпляти. Я ж сказала, я тебе наскрізь бачу. Геть з дороги! –  Жінка була така впевнена в собі, така незалежна, сильна, така доросла і така неочікувано прекрасна, що Богдан розгубився і відступив, а та впевнено і рішуче швидкою ходою рушила прямо через ліс, зійшовши геть з дороги. А він так і залишився стояти розгублений. Було не зрозуміло, як оце його відшила якась стара баба?

Та пішла ти…. Але та жінка ніяк не йшла з голови. От і почав він частенько проходжуватись по тій стежині. Іноді відчував на собі її погляд, відчував її ходу. Раз навіть побачив, як майнув її чорний плащ, чи може привиділось йому поміж соснами. Ця невизначеність заволоділа ним зовсім, на душі була якась прикрість і образа, щось звіряче підступало до серця, все гнало і гнало його в ліс. І не витримавши цих безрезультатних очікувань на ту стару дуру, Богдан одного разу знову напився до чортиків.

Цього разу з ним уже й балакати не стали. Його просто вигнали як собаку. Давши на руки просто копійки, яких ледь вистачило на дорогу і невимогливі подарунки для дітей і дружини.

 3

Катерина зустріла Богдана дуже радісно і привітно. Вона з тривогою вдивлялася в нього, а потім спитала.

– Любий, чи не захворів ти часом. Що оце, з тобою сталося? Ти сам на себе не схожий!

Богдан був радий схопитися за цю думку про хворобу і підхопив її.

– Так, я хворів довго. Купу грошей витратив на лікарню, то чи приймеш мене хворого і без грошей?

– Ти що, з глузду з’їхав? Як же я тебе не прийму? Я вже й не знала що думати. То ж, думала, що ти мене вже покинув зовсім.

– Та ти що? Я просто не хотів тебе турбувати.

– От же, дурню ти, мій дурню. А я все одно люблю тебе без пам’яті. Ой, яка ж я дура! І як я скучила за тобою, – підійшла і обійняла чоловіка.

– Так значить, два чоботи пара. Я дурень, а ти дура?

Дуже смачно поцілувалися і зайшли в дім. Було десь за обід, то ж діти спали. В хаті все, начебто і зосталося, як і було раніше, та якось все ж було не так.

Чи забув він, чи відвик, а от відчуття з’явилося, що наче і не його це дім. Жінка тягнула його до дітей, приклавши палець до рота, мовляв тихенько – тихенько, а Богдану не хотілося йти до дитячої. Йому було якось навіть страшно, а що, як діти прокинуться?

 – Катю, хай сплять, ще побачимось, не хочу будити, – вирвав руку і пішов до кухні. Сів, обхопивши голову руками, і завмер.

– Ой, та ти ж голодний! Що я й справді, як та дурепа. Ось, борщ і пиріжки з капустою, які ти любиш. Наче знала, що ти приїдеш. Ще гарячі.

– А нема у тебе сто грамів, випадково, самогончику? За зустріч, та за все хороше. За наше нове життя з тобою.

– Ні, Богдане, я вже не гоню. Хочу тобі сказати, що поки тебе не було я стала віруючою людиною, християнкою.

– То поки мене не було, може, ще щось сталося, – роздратовано гаркнув і відвернувся до вікна.

– Може й ще щось сталося, так відразу не можу пригадати. Хіба, ось іще що. Твоя донька, Олеся, приїжджала. Вона вступила до політеху на контрактне навчання. То з тих грошей, що ти надсилав на початку, я половину віддала їй, щоб могла заплатити. А мені, слава Богу, брати і сестри у Христі допомогли якось вижити. Бо ти ж згодом зовсім перестав надсилати гроші. А то ж, я сподівалася на них.

– Ти що, дура, чи вдаєш? Чого це ти мала їй віддати гроші. Я виплатив аліменти. Все! Які до мене ще претензії?!

– Вона ж твоя донька, Богдане. Олеся хоче вчитися далі. Я не мала такої нагоди, то хай хоч вона навчається. Може в люди виб’ється.

– Ага, ти не мала нагоди, а вона, значить, на контракт. Виб’ється в люди? Не було розуму поступити на безкоштовно, так за гроші і дурень зможе впхатися до ВУЗу. А надалі, як закінчиться рік, то що іще прийде до мене випрошувати останнє?

– Олеся сказала, що їй би хоч якось зачепитися, а вже там видно буде.– Дуже їй, Богдане, кортить навчатися. Це добре. А от, випрошувати у тебе вона не повинна, ти сам маєш думати про неї, та і про синів своїх теж, я вже не кажу про мене.

– Так, ніякої християнки я тут бачити не хочу, це раз. І ніякої доньки у мене більше нема – це два.

– Ні, ні і ні! Аж тричі – не хочеш?, – вигукнула дуже різко, гірко заплакала і вибігла на вулицю.

 Богдан вийшов до неї аж після того, як доїв борщ з пиріжками.

– Ще раз голос на мене підвищиш, приб’ю! І ще, щоб ноги ніяких братів і сестер у Христі, чи ще в чомусь, я тут не бачив.

– Якби ж ти знав, як мені було тяжко самій. Якби ж ти знав, скільки добра мені зробили ці люди. А найголовніше – я тепер знаю для чого я живу тут, на цій грішній землі. Бо, коли зрозуміла, що ти мене не любиш, що ти взагалі нікого не любиш – вже й не сподівалася хоч якийсь сенс знайти собі в житті. Тільки й того, що діти.

– Тільки й того? А цього мало тобі, значить? Не любиш! А ти дивилася на себе в дзеркало? Корова. Сенс життя вона знайшла зі своїми курячими мізками. Іди з очей моїх, я тебе не тільки не люблю, а й бачити більше не хочу, – Богдан рішуче вийшов з двору і пішов геть вулицею. Катерина дивилася йому вслід і світа білого від сліз не бачила. А прийшов він вночі геть п’яний. Побудив дітей і сильно побив бідолашну. Спав аж до обіду. Прокинувшись, поїв і знов пішов з дому. Повернувся тільки через два дні босий, без шапки і роздягнений. А на вулиці ж мороз, зима. З тих пір і почав все тягнути з дому, пропиваючи. А коли приходив п’яний, часто піднімав руку на Катерину, і вона вимушена була на той час, як він з’являвся, геть тікати з дому. Повернувшись, бачила, що і господарство, і речі просто танули на очах. Молилася до Бога, ходила до церкви, а ставало все гірше і гірше. Короткі часи, коли Богдан був тверезий, завжди кінчалися сварками і доріканнями одне одному. Діти боялися батька, як вогню. І тільки почувши його п’яний говір, тікали з дому до своєї бабці, матері Катерини, що жила на сусідній вулиці. Тільки там, у бабусі, їм було добре і спокійно. Хлоп’ята були ще зовсім малі, і часто бабуся залишала їх у себе надовго. Згодом і Катерина, і Богдан вже звикли, що ті майже живуть вже не вдома.

Все сварилися і сварилися, а порозумітися ніяк не могли. Катерина перестала ходити до церкви і вже ніхто до них не заходив.

Одного вечора Богдан прийшов додому не дуже п’яний. Щось і не пилось і не гулялось йому цього дня. На душі було гидко, дуже боліла голова, і по всьому тілі ходили якісь хвилі – то жару, то холоду. Та ще й нудило всього.

– Чи не захворів я часом, чорт забери?, – стогнучи, та охаючи, зігнувшись в три погибелі, прямо таки, повис на воротях.

 Аж баче, в дворі стоять Олеся і Катерина і плачуть. Аж, можна сказати, голосять. Олеся, прямо таки, повисла на шиї у Катерини.

– Чого оце, ви тут, як дві корови, ревете? Геть з дороги, – хотів пройти до хати, та в серці, наче голкою кольнуло.

– Що там ще у вас сталося? Катерино, розказуй, тільки виразно, коротко.

– Коротше нікуди. Ганна померла.

 – Що? Ти що, здуріла зовсім? Що ти плетеш?

Дівчата сіли на призьбі, а Богдан що було сили побіг за ріг і від нудоти довго блював, а потім, не кажучи ані слова, пішов у хату. Через якусь мить зайшли і Катерина з Олесею. В хаті запала тиша. Дівчата сіли скраєчку на дивані і сиділи, тримаючись за руки з понуреними головами, раз по раз схлипували, не в змозі втриматися. Богдан не міг більше витримати цю тишу, що розривалася отими схлипуваннями, сказати він теж не міг нічого. То ж різко зірвався, похапцем схопив якусь одежину і вибіг на вулицю.

Біг і біг, сам не знаючи куди, і все твердив одне і те ж, – як це? Як це, я ще є, а її вже нема?…, – так повторював і повторював оте – як це? Як це, я є, а її вже нема?, – аж поки не опинився на подвір’ї Ганни. Подивився на вікна і серце його наче розтануло в якомусь приглушенім світлі, що линуло, та теж тануло і завмирало десь в глибині дому.

Зайшов до кімнати. Бачив якісь чорні постаті, свічки, і її – таку заспокоєну, тиху, прямо таки, сяюче білу свою Ганну, – так оце і є смерть?, – мовив до когось і сів на лавці біля неї. Дивився на її обличчя не відриваючись, і все хотів щось зрозуміти. Та те щось ніяк не вкладалося в голові і не мало зовсім ніякої форми, ніяких слів, і висловити те “щось” не виходило. В грудях стискало і боліло, дістаючи аж до горла, а там, застрягши, не давало дихати.

Вона ще була тут, ось же лежить, зовсім поруч. Не міг Богдан думати про смерть. Хотілося думати, що це просто сон. Ось так, спокійно, забувши про всі турботи, його Ганна заснула, і все. Чиїсь руки лягли на його плечі, він обернувся і побачив Катерину з Олесю, знову глянув на Ганну, і його голову полоснула думка, – ні, це вже не вона. Ганна не така була, коли спала. Він любив її сон, те що це вона і вона тут. Тільки, здалося, насправді, це вже не вона, а Ганни більше нема.

– Як це? Як це я є, а її вже нема?, – спитав у дружини і доньки і вийшов до веранди.

Там палив і палив, та все когось питав, – як це? Я є, а її вже нема?

Потім ще більше намагався надивитись на Ганну. Тільки чув здаля якийсь спів і дивні слова – …бо так возлюбив Бог людину, що віддав Сина Свого однородного…

Потім, – Я єсмь воскресіння і життя, віруючий в мене, якщо і помре – оживе, – батюшка щось там іще співав, гундосив, а потім, як грім і блискавка, на голову і на серце впали слова – … бо це є любов до Бога, щоб ми дотримували заповіді Його, і заповіді Його не тяжкі.

– Може оце, батюшка зараз розповів про весь отой сенс життя, про який по його приїзді казала Катерина? Які ж всі ці слова дивні. І яка ж сила в них!

В голові все помутніло враз, ноги чомусь підкосилися, і Богдан впав на чиїсь руки. А коли опритомнів, то знову побачив Катерину і Олесю, геть з опухлими від сліз очима. Вони так турботливо опікувалися ним. Були такі ніжні і люблячі, що серце його, прямо, впало кудись і розтануло.

В цю мить він зрозумів, які рідні йому і дорогі ці дві жінки, взяв їхні руки і почав їх цілувати і цілувати без зупинки, а потім поцілував одну і другу в їх заплакані очі, вирвався з їхніх рук і підійшов, щоб знову глянути на Ганну, а коли глянув, то просто жахнувся, бо то було щось страшне. Її нещасне тіло вже з понуреним обличчям, та запалими очима кудись дуже глибоко, просто молило, просило його сховати геть у землю. І Богдан з цієї миті вже і сам не міг дочекатися, коли це станеться, бо бачити це нещасне тіло у нього вже не стало сили.

Коли ж побачив хрест на могилі, то аж трохи заспокоївся і вже міг з Катериною і Олесею іти потихеньку додому.

Йшли пішки з одного села в інше. Ніхто нічого не казав. Мовчали вже й тоді, як прийшли. Навіть боялися дивитися одне на одного.

Якось так сталося, що всі сіли за маленький столик на кухні, і Богдан, піднявши очі, глянув на дівчат. Вони були такі юні, такі прекрасні. Як сестри. Тільки тепер побачив, що Олеся – копія Ганни, а Катерина теж схожа на них, наче рідна їх сестра.

Дуже здивувався цьому Богдан і зрозумів, що і в Катерині шукав Ганну завжди, навіть з першого погляду на неї.

Як же я люблю вас, рідні мої! Пробачте мені все, будь ласка, і він гірко розплакався, а потім і Олеся з Катериною заридали, підхопившись кинулись до Богдана, та прямо таки попадали на його ще могутні плечі.

Він підвівся, дуже міцно обійняв їх, підвів свої очі і побачив себе у дзеркалі, що висіло тут, над столом. Богдан аж злякався, бо на нього дивився незнайомий, сивий, дуже пошарпаний з глибокими зморшками чоловік. Він уже й не пам’ятав, коли востаннє дивився у дзеркало. Мабуть, ще там, коли приїхав на будівництво. А може, й ні.

Як же це все так сталося? Як?

– Все буде добре, тату, не треба так побиватися.

– У нас тепер усе буде добре, любий, я це точно знаю.

І всі разом знову голосно заплакали.

Тетяна Дейна