Придурок

26-12-2011, Комментариев нет Просмотров: 1 503

Небо розколювалося навпіл від блискавок. Дощ ставав все більшим і більшим, а гриміло так, що аж хотілося пригнутися нижче до землі, а вірніше буде сказати, до піску, що був на березі моря. Саме ось таким Надійка завжди уявляла собі море з високими, з білою піною, хвилями, що бахалися об берег так гучно і з такою силою, що дух захоплювало і в неї, і в Олега, а серця їхні билися теж, майже вискакуючи з грудей.

 Було якось моторошно і легко від цього бурхливого моря, яке зараз штормило і билося майже біля їх ніг, а ще від непривітного вітру, та неба, а ще від дощу, який вже майже стіною накрив їх обох. Все змішалося в одне – і небо, і море, і вітер, і дощ, а вони навіть не знали де знаходяться, бо якось по- чудному заблукали.

 Вийшли на прогулянку, щойно познайомившись за столиком в їдальні санаторію, куди Надійка приїхала з батьками, коли ще було сонячно, тепло і, навіть, безвітряно. Може й були на небі темні хмаринки, та хто на них дивився. Хотілося до моря, до теплого піску з мушлями, що шарудів під ногами. Олег ще за столиком по обіді розповів про скелястий берег, що має десь тут бути, от Надійка і вчепилася в нього. Мовляв, хочу бачити неодмінно і зараз. Тато з мамою були не проти, бо Олег справив на них дуже гарне враження. Мама навіть промовила з подивом:

– Олеже, я, чесно кажучи, ніколи в житті не зустрічала такого веселого, простосердого та щирого хлопця. Зараз всі молоді люди якісь пихаті, щось там мають собі на умі, і зовсім нема в них тієї безпосередності, що в тебе.

А тато запитав зовсім просто, лагідно посміхаючись:

– А де ти, друже, працюєш, чи навчаєшся і чому відпочиваєш сам? І звідкіля ти?

 Олег щиро розсміявся і, якось, аж зашарівся весь.

– Я не знаю навіть, як і сказати, бо ви теж будете сміятися. Та живу я там же, де й ви, навчаюсь танцям. Хочу бути хореографом, а зараз закінчую інститут культури. А сам тому, що вже не маленький. Хоча, все дуже просто – тато з мамою поїхали відпочивати зовсім в інше місце. У них, бачите, срібне весілля.

 І справді, всі четверо за столиком розсміялися, а мама кинула татові, – ось бачиш, срібне весілля, і вони, мабуть, ще танцюють. Не те, що ти. Всі ноги повідтоптуєш, танцюючи навіть простеньке танго. Хоч і не танцювали ми вже, мабуть, сто років. Всі знову засміялися з цих ста років, бо тато з мамою були ще молодими. А Олег пообіцяв всім:

–  Я з радістю на всіх танцювальних вечорах санаторію можу давати всім бажаючим майстер-клас.

Отак, весело обідаючи, через годину всі вже були добрими друзями. То ж, коли Надійка виявила бажання подивитися на скелястий берег і саму гору, ніхто не був проти. І ніхто навіть припустити не міг, що Олег з Надійкою можуть заблукати. Вони і самі ніяк не могли зрозуміти, як це сталося.

Олег вибачався раз по разу перед Надійкою і все не міг ніяк зорієнтуватися. Винив себе, що зразу не по берегу пішли, а вирішили ще погойдатися на гойдалках в парку, що був зовсім недалеко від їхнього санаторію, а потім чи спустилися до моря не тією дорогою, чи вже дощ і вітер відволікли від правильного напрямку – хто його знає.

– Ой, Надюшо, це качатися на гойдалках добре з вітерцем, а от бачили ж, що погода псується, ну нащо було зриватися на ті скелі?

– Не вішай носа, кавалере! Ми ж не в джунглях. Зараз запитаємо у когось.

– У кого, Надію? Люди від такого дощу і шторму поховалися. Світу ж білого не видно. Треба було раніше питати, коли негода тільки починалася.

– І що ж ти не спитав раніше?

– Та я був впевнений, що сам знаю дорогу. Переоцінив я себе.

– Ні, це я тебе переоцінила. А знаєш, я ще ніколи так класно не гойдалась на гойдалках, а ще я ніколи не відчувала такого вітру, а про таке море і небо завжди тільки мріяла. От, скажи-но, що може бути красивішим, бездоннішим і загадковішим, чим оце небо і море?

– Я не знаю, – Олег пильно подивився на дівчину, помовчав і додав, – може, душа?

– Ой, аж серце зайшлося! Як же ти гарно сказав, – душа. Це прямо як пісня якась про небо, море і душу.

І, все ж, на березі моря вони були не самі. То там, то там з’являлися поодинокі люди і такі ж, як вони, парочки, яким теж кортіло потішитися цією стихією. Скоро вони розпитали у якогось чолов’яги, як їм вибратися. Виявилося, що скелі зовсім поруч, і Олег з Надією вирішили, таки йти туди.

—                    Хіба ж нам здаватися? Нізащо! Хочу скелі, хочу море, хочу бурю, – кричала Надійка і вже бігла в необхідному напрямку.

– Надюшо, може, іншим разом. Щось, чим далі, тим страшніше — щодо погоди.

– Ура, оце так життя! Оце так море! Оце так небо! Олеже, а яка в тебе душа?

– А в тебе?

– Ні, ні. Запитанням на запитання відповідати – це вульгарно.

– А знаєш, я не знаю. Це, правда, тавтологія. Та чи можна ж це знати?

– Ми ще зовсім не знаємо один одного, ти правий, і це таємниця. Твоя душа і моя – це прекрасна таємниця, правда?

– Саме так, тільки ця таємниця не прекрасніша за тебе зараз.

– Та я ж мокра вся. І одежа і волосся. Це ж, мабуть, так смішно?

– Ага, це як дивитися. Як на мене, жінка – прекрасна завжди і всюди.

– О, та ти романтик, чи що?

Отак базікаючи, сміючись, та бавлячися, вони зовсім недовго затрималися біля скель і щодуху мчали радісні і щасливі назад, до санаторію. Вже надходив вечір, і ставало прохолодно. Хоч і літо, та негода є негода, вечір є вечір.

 З’явившись нарешті в дверях вестибюлю, побачили маму і тата, що чекали їх тут і вже душі не мали від хвилювання.

—                    Та хіба ж можна так, люди добрі? Ви ж геть мокрі. Чого ж не повернулися відразу, тільки занепогодилось?!, – голосила мама, а тато грізним, строгим тоном скомандував:

– Переодягатися і хутко на вечерю в наш номер. Ми з мамою пригощаємо, а потім на танці. Будемо вчитися танцювати. І в мене теж, здається, тут непогані шанси навчитися. Робити ж усе одно більше нема чого.

Отак і були день за днем, зранку і до вечора всі разом. І снідали, і обідали, і вечеряли, і танцювали, і на екскурсії їздили, і навіть, на процедурах деяких перетиналися в чергах. Все було, здавалося, дуже чудово і весело, якби не одне “але”.

Бо відтоді, як Олег, так би мовити, ввійшов до їхньої сім’ї, почались якісь дивні події, співпадіння, непорозуміння всюди, де б вони не з’являлися.

На танцях, наприклад, де вони всі разом приймали участь в усіляких конкурсах, саме на них обривалася фонограма зі словами, які начебто вони мають говорити. І тоді вони не змогли зіграти свої ролі, а виглядали безглуздо і смішно.

Якось Олег танцював український гопак, теж на конкурс, і з нього спали шаровари. Отак, розв’язався шнурок і штани впали. Добре хоч під ними були спортивні. Всі просто попадали тоді зо сміху. А в Надійки стало якось важко на серці.

Повертаючись одного дня з екскурсії, Олег відстав і десь загубився. Його речі залишилися в автобусі. Отже він, без копійки, мусив сам якось добиратися з іншого міста на попутних машинах. То він губив ключі від номера, то в нього ламався водяний велосипед, і він тонув у морі. Завжди біля нього, а значить і біля них зчинялась якась метушня, охи, ахи, часто все це переходило в почуття досади і роздратованості у всіх.

 Хоча попервах видавалося, що все надто весело і надто кумедно. Бувало, Надійка вигукувала:

 – Ну, чи не чудо він, мамо, чи не чудо?

– Отож бо, що чудо, донечко моя, отож бо, – вже зітхала мама і опускала очі.

Одного разу, прийшовши раніше за всіх в їдальню на обід, Олег, як він сказав замислився і з’їв і свій, і батьків обід.

 Знову всі посміялися, а потім Надійка з мамою поділилися з татом своїм обідом, а вже з їдальні замість прогулянки мама наполягла піти в номер і відпочити, бо в неї, бачите, голова розболілась…

 Коли Надійка випалила наївно,

– то ж, ви з татом ідіть, а ми вдвох прогуляємось, – мама заперечила і попросила доньку піти з ними. Бо, бачите, їй потрібна її допомога.

Виглядало все це якось дивно, та дівчина не стала сперечатись і пішла з батьками. В кімнаті мама мовила,

– Надю, я проти, щоб ти зустрічалася з Олегом, і пробач мені оцю вигадку з хворою головою. Та мені здається, що не в мене, а в твого Олега хвора голова.

—                    Мамо, ну навіщо ти так? По перше, – він не мій, а по друге, він просто чудний трохи. Та як людина – він просто диво. Тут втрутився тато,

– знаєш, Надю, він справді добра, лагідна порядна людина, та от доля у нього така, чи що.

– Тату, ну яка ще там доля?

– Ну, неблагополучна якась, доню, доля. Навіть у мене нерви починають здавати.

Відпочинок вже підходив до кінця, і вперше Надя посварилася з батьками. В цей вечір вони залишилися самі біля телевізора, а вона в сльозах сама пішла шукати Олега. В номері його не було, ні в холі, ні в парку, ні на березі моря – ніде. Тривога за нього зростала і зростала. В голову приходили всілякі страшні дурниці. А що, як те, а що, як се? Від переживань за Олега, та через сварку з батьками у Наді розболілась голова.

Бігала вже більше трьох годин, і все марно. Аж от, коли в бесідці на самій глухій алеї побачила нарешті Олега, то у неї від хвилювання і радості аж ноги підкосилися.

Отож, не добігши до бесідки, присіла на лавочці і погукала:

– Олеже, ось де ти! Підійди, будь ласка, щось мені зле.

Олег бігом кинувся до неї. Що, що з тобою? Ти теж захворіла?

– А ти, ти точно хворий на голову. Правду мама каже про тебе. Ну, що ти тут сидиш? Я з ніг збилася, шукаючи тебе. Не знала, що вже й думати.

– То ти шукала мене, мила моя, дорога Надюшо. Я от, не знаю, за що мене так Бог покарав, що я якийсь неблагополучний. Завжди зі мною якісь негаразди. Ось, і зараз примусив тебе так турбуватись, переживати.

– А ти що, в Бога віриш? Думаєш, це він тебе покарав? Бо ти й справді якийсь чудний. Пам’ятаєш, зразу після знайомства, коли ми заблукали в грозу? Я тоді думала, це просто збіг. Хоча, здорово ми тоді поблукали, – Олег присів поряд.

– Ти знаєш, а я дійсно вірю в Господа, що Він є Творець усього. З ним я знаходжу відповіді на багато запитань. А от, чого я такий по життю, що зі мною один клопіт і проблеми, не знаю. Моя мама каже, що все на краще, все на благо, що Бог дає. То, яке ж оце благо, що я вже сам собі не радий.

– Олеже, а може, все це каламуть, ну оці казочки про Бога? Все просто, треба брати в свої руки і творити самому своє життя.

– Ой, моя ж ти маленька дівчинка, сама не знаєш, що кажеш. Без Бога і сенсу б ніякого не було в житті. Ящо у людини забрати Господа, то що ж тоді їй залишиться – ота мавпа з якої вона вийшла? Це все рівно, що душу вирвати. Все ж таки, ми люди, створені по образу і подобі Божій, а от у мавп вже тепер перетворюємося. А от, отой образ і подобу собі повернути – це, мабуть, справа всього життя.

– Значить, я маленька і дурненька, а ти розумний, і від того дурень останній, що на кожнім кроці, як отой придурок чудиш?

– Я не хотів тебе образити. Просто я з віруючої родини. А зразу не сказав про це, бо соромився. Може за це мене і карає Бог, що я соромлюсь Його?

– Ти сам не знаєш, що верзеш. Бог – сенс, Бог карає. То ж, давай сядемо ось тут, поряд на лавочці, щоб Бог нас не карав і будемо молитися і чекати, коли манна небесна буде падати. Людина сама творить своє життя, своє щастя, все залежить тільки від нас.

– Манну теж ще треба зібрати. Якби вона й падала, щоб мати її, треба дуже багато працювати. От і нам над собою треба багато працювати. А що і як, то написано в святому письмі. Жаль, що я давно вже його не тримав у руках.

– Слухай, то може я заважала тобі, чи мої мама з татом. Чого з нами було водитися. Треба ж було письмо святе читати, молитися, хреститися і все таке. Що я тут тільки роблю поряд з тобою, мені не ясно, –  і тут Надя гірко розплакалася.

– Я зараз тобі, люба моя, мила, принесу водички. Тут поряд, у кіоску продають. Хвилиночку, – Олег щодуху побіг за водою. Через мить він зник за деревами, а Надійка все плакала і плакала, а потім втомилася й плакати. Підвелася, щоб поглянути, де ж він там з водою. Бо часу пройшло чимало, а Олега все не було. Скоро вона вже почала хвилюватися, то намагалася йти в тому напрямку, куди побіг Олег, то знову поверталася і сідала. Не витримавши більше цього очікування зірвалася й побігла. Та не пробігла і десяти метрів, як почула тихий стогін, – допоможіть, допоможіть. Озирнувшись – звідки ж лунає це “допоможіть”, побачила трохи поодаль відкритий люк каналізації – це звідтіль. Кинулася туди і дійсно – глибоко там вирувала вода, а Олег намагався втриматися і видно було, що він поранений.

– Рятуйте, спасіть його, рятуйте, – прокричала дівчина і втратила свідомість. Відкрила очі вже в “швидкій допомозі”, куди через якийсь час принесли і скривавленого Олега.

Дівчина з гнівом глянула на нього і вигукнувши, “ну ти придурок!” підвелася і вискочила геть з машини. Медсестра хотіла її втримати, та не змогла.

 Коли прибігла до батьків, то нічого не стала їм розповідати. Ні на вечері, ні на сніданку Олега не було. Коли мама і тато розпитували у неї, вона, не кажучи ані слова, йшла геть. Так пройшло декілька днів. Батьки її більше не допитували. Та ось, через три дні вже мали від`їджати додому, і Надійка була рада цьому. Мама спитала у неї і в тата, – поїдемо на поїзді, чи може, щоб швидше, полетимо літаком? Надійка аж вигукнула – літаком, будь ласка, мамочко, літаком! Я жодного разу не літала, а як же хочеться. Та й додому вже кортить страшенно. Тато теж схвалено мовив, – літаком, так літаком. Сьогодні ж куплю квитки. Ввечері Надійка попросила подивитися квитки і побачила їх цілих чотири!

 А чому чотири? Ви що, й на Олега купили, – мама відвернулася до вікна і нічого не відповіла, а тато впевнено почав, – так-так, він же з нашого міста. Його виписують з лікарні. Чого б не допомогти хлопцю. Придивимось за ним. Він рідних не став сповіщати про своє горе. Все ж таки, Олег добрий хлопець, щоб там не було. Я в людях розбираюсь. Чудний, але добрий.

До аеропорту їхати було недалеко. Надійка з Олегом привіталися і всю дорогу мовчали, хоч і сіли поруч. Мама з татом теж мовчали. Коли виходили з автобусу, батько взяв речі Олега і поніс до входу в аеропорт, вимовивши, – я на догляд, а ти, Надюшо, з мамою теж підходьте з речами.

 Олег сів на лавочку біля входу і вимовив, – я зачекаю тут.

– От і добре. Зачекай, будь ласка, ми швиденько. Надійка потім покличе тебе. Та й втомився ти, мабуть.

– Ні, ні, все добре. Дякую вам. На догляд речей якось в мить ока з’явилися міліціонери. Арештували всі речі і віднесли їх в окрему кімнату.

– Що таке, що сталося? Що з нашими речами?

– Чия це валіза?, – спитав міліціонер.

– Це? А, оця! Це хлопця одного, що летить з нами. Він хворий ще. То присів на лавочці там на вулиці.

– Хто такий? Хто він вам? Чому ви займаєтесь його речами, – казав це, мабуть, найголовніший, швидко, грізно, дуже офіційно, непривітно.

– Він нам ніхто. Я ж кажу – попутник. Летить з нами. Сидить на лавочці. Ми просто вирішили допомогти. А в чому справа, що не так?

– Сходіть за цим пройдисвітом, негайно і приведіть його сюди, – ще один міліціонер взяв під руку батька і повів до виходу, а коли вже підійшли до дверей, то дістав пістолета, прикрився батьком, мов щитом і отак вийшов на вулицю до Олега, – мама заверещала не своїм голосом, побачивши таку картину.

– Та що ж це таке? Що тут коїться?! Що вам всім від нас треба? Ми що, злодії якісь, чи що.

– А це ми зараз і з’ясовуємо.

– Що з’ясовуємо? Чого ради? Ми ж на літак спізнимося.

– Якщо це не ваша валіза і якщо ви дійсно ніякого відношення до неї і того хлопця не маєте, то полетите, не хвилюйтесь. Зараз все з’ясуємо. З’явився батько і Олег під прицілом пістолета.

– Руки за голову, всім до стіни, різко скомандував третій.

От тоді вже всі перелякались не на жарт, а коли їх всіх обшукали, перевірили кожну річ в їхньому багажу, не кажучи вже про документи. А ще зв’язалися з керівництвом на роботі батька, то тут було не до розмов. Кожен чітко тільки відповідав на безкінечні запитання.

– Де познайомились з цим хлопцем, чи родич він, чи знали, що в нього заховано в речах?

– Та що ж там, скажіть ради Бога, в його речах, плакала мама і все тихо примовляла – ми ж спізнимося на літак. Ми ж спізнимось.

Літак затримали на п`ять хвилин. Та в нього сіли тільки Надійка, її тато і мама. Олега залишили.

– Що, що там таке в цих його речах, – благала мама, дивлячись перелякано на тата.

– Та, нунчаки. Це така холодна зброя. Навіщо він їх возить з собою?

– А, це такі дві палки, зв’язані мотузкою. Здається, Олег їх саме так і називав. Так це ж для тренувань. Мамо, тато – він просто тренує ними руки, тіло і все. Він розказував мені, що сам їх змайстрував, – Надійка розсміялася і з сміхом кинула, – ну, придурок, ну придурок.

Тато опустив голову, схрестив брови і сумно мовив, – придурок, це точно, та у цього придурка можуть бути дуже великі неприємності, бо вчора ввечері такими нунчаками на пляжі задушили дівчину. Я не став вам вже про це говорити, а радий був від’їхати скоріше додому. І все ж, Олегу треба допомогти, бо хлопець потрапив у халепу. Я займуся цим сам.

 Батько дійсно все владнав і з адвокатом і з свідками. Та як було не довіряти Олегу. Він чимось, прямо таки, зачарував і маму і Надійку і батька. Хоч і проблем було з ним багато, та все ж, Олег був рідкісно порядним, привітним, людяним і дуже особливим хлопцем – це теж всі визнавали.

 Коли все владналося, а інакше і бути не могло, Надійка захотіла побачитись з ним. Їй хотілося якось підтримати його. Їй було шкода, що не навідувала Олега в лікарні. Хоч він там і пролежав зовсім недовго – тільки чотири дні. Та вона не була на нього сердита. Та й мама не хотіла, щоб вони зустрічалися. А тепер якось душа боліла за ним.

 Надійка не знала номера квартири, а в якому будинку і на якій вулиці жив хлопець – знала. Одного, вже осіннього дня, вона наважилась піти туди, і на свій подив зразу ж, біля першого під’їзду, куди підійшла, на дверях побачила його прізвище і його ім’я. Квартира тридцять п’ять – це був третій поверх. Надія легко піднялася по сходах і підійшла до дверей. Зупинилася і прислухалась. Звідтіля лунала якась дивна мелодія. Вона припала вухом до щпарини і застигла, слухаючи, потім потягла дверну ручку і двері відчинилися. Мабуть, Олег забув їх закрити. Як же це було на нього схоже. Дівчина зайшла до квартири і пішла на звуки. Кімната теж була відкрита і вікна в ній також. Довгі лимонні штори гойдалися від вітру, а на дивані лежав Олег і дивився на ці штори, чи може кудись у вікно. Вона теж глянула туди і побачила дивне небо, жовті верхівки дерев і ще щось таке. Про що співала скрипка. Так ось що воно таке – душа. Господи, як же гарно, як гарно!

 Надійка завмерла і не могла ані надивитися, ані наслухатися. Ще ніколи в своєму житті нічого подібного не відчувала. А коли Олег повернув голову і глянув на неї, то тихо спитала, – що це?

– Це Віктор Скорик, я дуже люблю цю музику.

– Я теж, – мовила зі сльозами на очах.

 Олег підійшов до неї, і вони вже разом дивились на дивне небо, на осінь і все слухали, слухали, слухали.

Тетяна Дейна

Рубрика: Искусство, Образ жизни

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.