Нічне марево

Небо не синє, ні. Воно живе сьогодні особливими, ніким не придуманими фарбами. Щось між фіолетовим, та рожевим.

Господи, як глибоко занурюється душа, вдивляючись очима, вживлюючись серцем у цю далечінь. Людина в цю мить може бути лише маленьким явищем цього бездонного неба. Вона отак може пропливти і згинути, а небо – вічне око над усіма явищами, – зорить, манить і премудро дихає прохолодою – м’якою та лагідною.

Що я можу там угледіти зараз, коли серце розривається і плаче, і очі не зорять від сліз. І все ж, небо своєю всесильною мудрістю і безкінечним, бездонним джерелом живить, заспокоює помалу.

Жанна присіла біля дверей веранди на стілець. Ніч накрила м’яко, повільно, а очі, маленькі віконця її душі, не сплять. Вони не хочуть прогледіти щось неймовірно важливе, потрібне, щоб вибратись із тенет пристрасті.

Вона, оця клята пристрасть, у яку ніколи не вірила Жанна, накрила її отак же тихо, як ця ніч.

Вона – могила, кінець і початок. Чого початок, злякалася Жанна? І, як в дитинстві, руками закрила від сорому очі. Закохатися тоді, коли була впевнена, що все з Божою допомогою можна контролювати, коли вірила, що контролює на сто відсотків своє життя. А як же! Виявилося, що елементарно не вміє, в свої п’ятдесят років навіть контролювати себе.

Коли Жанна бачила прояви пристрасті в інших людях, то була впевнена – це прояви слабкості. Такі собі собачі страсті. І вже зовсім здається недавно, посварилася через це зі своїм братом.

Він у свої п’ятдесят два роки закохався у двадцятип’ятирічну блондинку. Господи, як осудила і обсміяла тоді вона його! Навіть насварила за це і віддалилася. З тих пір вони далекі один від одного. Жанна навіть не уявляла, чого оце він до цих пір не вибачає їй.

А зараз що? Те саме з нею. Оце хворобливе чекання, цей нестерпний смуток і пекучий вогонь у серці, що аж розривається воно. Від чого? Аж здригнулася. Було холодно і Жанна хотіла йти з веранди в своє ліжечко. Пора, таки, спати.

Аж тут пекельне почуття знову накрило і роздавило жаром.

Ні кроку не можу зробити, посиджу ще. Так що це – любов? Любов у неї була. Зріла, надійна, впевнена, без страждань – вже майже тридцять років, була поряд завжди, незважаючи на те, що кохання всього життя було давно втрачене.

На все в житті доля дає часто лише один шанс, а на любов особливо. Та люди не знають про це і легко її втрачають.

Любити – значить страждати, а хто хоче? Грати в любов безпечніше і привабливіше для людей. Може і вона грала? Хто знає! Бо сама Жанна цього не знала. Справжнє, єдине кохання пішло в небуття, а ця любов, що мала її в житті, була такою дорогою і омріяною. Від неї було затишно, спокійно. Це був такий безцінний дар після розпачу і болю того, що називала коханням усього життя. Ні, не хотіла і не шукала більше іншої любові, ніж мала.

– А оцей біль тепер, адже йому не завадиш боліти і, навіть, добре зараз мені. Що це? – Це пристрасть, а страждати в ній – незнана до цих пір насолода і некерованість цього почуття, роблять мене зовсім безпомічною і маленькою.

– То що ж робити? І з чого це все почалося?

Він, цей молодий юнак, був дуже схожий на те кохання всього життя, а ще мав стільки ж років, як він, коли в останнє бачила його і запам’ятала.

Якось стрілася очима з цим хлопцем і побачила в його очах все те ж саме, що в юності бачила в очах коханого.

– Не дивись, чуєш, не дивись на мене більше так ніколи, гримнула, знітилась, зашарілася вся і запалала, як факел.

– Не можу не дивитися, – мовив тоді вперто юнак, – бо в ваших очах якийсь дивний вогонь, і він запалює, п’янить.

– Ти чи здурів, отаке казати? Я ж тобі, майже, в матері годжуся.

– Сам не знаю, що зі мною. Та очі ваші, як вино, що з роками робиться тільки краще. Ніколи в житті не бачив таких очей. Відірватись від них не в силі. То ж і не обіцяю нічого.

Ой, як же хотілося вірити в це. Як хотілося! А в грудях пекло і боліло.

А що, як прийняти оце за любов? Бо не в змозі тепер управляти течією свого життя і просто плисти. Ніч каже – так. Хай буде так. Своєю темрявою я вкрию всі твої таємні пристрасті і болі. Помрій, пливи, це насолода. Велика і справжня насолода життя.

І в голові враз несподіваною течією попливли слова – такі болючі і солодкі одночасно. Жанна вимовляла їх і не розуміла, що це вірші. А вони текли, текли, а коли зрозуміла і хотіла їх записати, руки відмовилися. Вони також не слухалися свою хазяйку. То що це? Я вмію гарно складати вірші? Чи, може, це вже не я їх складаю? Тоді хто? І враз стало страшно і знов холодно.

Бігти, бігти – треба тікати! Куди? Від кого? Чи, може, від себе? Тю, дурня, марево, фата-моргана.

– Все, спати, спати! Але, все ж таки, вночі, прокинувшись, з радістю взяла папір і написала купу віршів, не вмикаючи світла.

Отак, на колінах, завмерши, Бог знає, на який час, писала, писала, як та сліпа примара. Хотілося писати! Від тої писанини наповнювалася вся – і радістю, і сумом одночасно. Може воно так і пишеться, і це – натхнення.

Ну що я мелю, спати, спати. Та вже не спалося. І аж до ранку без паперу, а все ж вірші лилися і лилися по простирадлу, по стелі, з усіх кутків. Мов невідомі і ніким незнані квіти, повсюди тепер в кімнаті лилися і жили вірші.

Чого ж це сталося з нею саме тепер? Адже не потрібно їй це. Вона не прагнула цього. І за всі ці роки в її житті не було, навіть, схожого нікого з тим, кого любила всім серцем і донині. Хоча темрява давно поглинула коханого, вона все ще лишень по ньому оцінювала чоловіків. І ніхто, ніколи, навіть приблизно, не міг з ним зрівнятися.

А тепер – оці очі, ці плечі, руки. Якась магічна сила у цього, схожого на нього юнака, прямо таки заворожувала.

Так, він дав мені зрозуміти, цю велику некеровану пристрасть, це страждання, але в цьому є така ж велика ніжність, і душа знову і знову провалюється і падає донизу, не зважаючи ні на що. А може ризикнути, адже без ризику не буває справжнього щастя, чи справжньої насолоди? А як хочеться щастя, цього земного, загубленого щастя. Люди загубили його давно і блукають тепер по світу, як жебраки, вимолюючи те щастя і ту любов, яку ж самі і затоптали, і топчуть. І все одно жадають, просять, нескінченно просять у долі щастя, любові.

Всі просять і всім нічого дати. Ми – жебраки. Люди, ми всі – нікчемні жебраки. Давно стоїмо загублені, сліпі, нещасні і все просимо, просимо. Один у одного – не в Бога.

І навіть, коли Господь нам, не всім, а тим, хто ще не зовсім пропащий, дає оту любов, то ми не знаємо, що з нею робити. І, погравшися нею, губимо її, а потім все життя не можемо більше знайти. А ось, коли воно чуже, те щастя, то нам від цього не страшно.

Ні, щастя від цього стає ще жаданішим. Нестерпно хочеться його, як цяцьку дитині.

Так чуже, – і подумала і вимовила.

– Чуже!

От і все. І що тут думати. Адже написано: ”…не побажай…”

Жанна схопилася за це Слово Боже, як за соломину, і піднялася, зрозумівши, як стала рабою пристрасті і як низько впала. Адже ворог не дрімає ніколи, а шукає кого поглинути.

Згадала ще слова зі Святого Письма.

– Як же я могла забути, що світло є. Після ночі завжди настає день, а з ним сходить сонце і всі кутки заповнює світлом. Хоча ніч заволокла, запорошила її, та є сонце праведності – Господь і Слово Його.

Скільки разів воно, те Слово, рятувало її бідну душу і давало надію.

А це давало і те щастя, що ні з чим не зрівняти. Щастя спокою і радості в серці, впевненості, що ти не блукаєш і не сліпа. І є дорога по життю, де ти не сама. Є Той, Хто знає все і дає нам все у Слові Своєму. І кожен бере, що вмістить, зростаючи в Слові і наповнюючись ним все більше і більше.

Думки лилися тепер рівно, вони сповнені високим, світлим змістом. Та ось, якось також несподівано, вони вилились в молитву. Жанна тільки відмітила про себе, – куди тій, всій поезії, отим віршам до цих небесних слів втіхи.

А серце, душа, вже разом, вірили і раділи.

Перші промені сонечка вже зазирнули до кімнати, а Жанна, посміхнувшись їм, заспокоєна та радісна з того, що ніч тепер позаду, а з нею і ця мара, засинала. Вона навіть на мить подивувалася з себе.

Оце так пригода, оце так дурість!

Господи, прости мене, грішну.

Тетяна Дейна