Загублена зірка

05-12-2011, Комментариев нет Просмотров: 522

Таке світле, таке тепле та ясне це сонце, що світить нині на небі цього буденного літнього дня. Здавалося, нічого собі такого не сталося. Просто літо настало. Ще одне літо. Воно п’ятдесяте – тільки й цього.

 Господи, невже я живу на цьому білому світі п’ятдесят років. По спині побігли мурашки і чомусь стало страшно.

 Вона, таткова і матусина Лілечка – має вже п’ятдесят років, трьох дітей і навіть дворічну онучку. І це малесеньке диво зве її просто і без всякого сумніву – бабою, а всі сприймають це також, як належне. А вона ні.

 Ліля почувала себе сьогодні якось особливо урочисто і не тому, що сьогодні у неї день народження. Ні, було святково радісно тільки від того, що сяяло сонце і буяло життя.

– А воно, таки, є це моє сонце – проговорила урочисто і впевнено, вголос.

Люди, що йшли по вулиці поряд, призупинились і почали оглядатись на дивакувату жінку. Вони розглядали її і ще більше дивувалися.

Така собі нормальна і, навіть, гарна молода жінка балакає з собою.

 Ліля під цими поглядами розсміялася так щиро і радісно, що дехто зніяковіло відвернувся і, знизавши плечима, та втупивши погляд в землю, почимчикував далі співчуваючи цій бідолашній жінці від усього серця.

– Так, сонце! Впевнено ще раз проговорила Ліля і поспішила до нього – до свого сонця. Вона підняла руки до гори, втупилася в нього очима, і в цю мить їй ввижалося, що вона летить.

 Раптом її хтось покликав. Це був чоловічий і жіночий голоси разом.

– Ліля, зажди, чуєш, зажди! Куди так поспішати?

Ліля огляділась і побачила на лавочці жінку і чоловіка. Чоловік вже, схопившись, біг їй назустріч. Він махав рукою і дурно всміхався. Ліля неспішно пішла до них. Когось вони їй дуже нагадували, а вона ніяк не могла згадати. Таки, ну дуже знайома ця постать чоловіча. І шевелюра вже на голові, правда сідіюча, та все ж, мов та хвиля морська, що підіймалася десь в голові і штовхалася. А ще очі – його очі. Вдивилася в них суворо і вибагливо. Та це ж Юрко з паралельного класу. А він, ухопивши її за руку, тягнув до тої жінки, що сиділа на лавочці.

 Вона була якась незграбна, неохайна, схожа на бомжиху, чи що. Ліля допитливо ще раз глянула на Юрка і тільки тепер помітила його такі ж неохайні гарні штани і незрозумілого кольору сорочку.

– Що, не впізнаєш? – Вимовила та жінка до болю знайомим голосом.

– Треба ж, майже не змінилася чортяко, – жінка процідила це між зуби, мабуть вибиті спереду.

Ліля уже впізнала її тільки по голосу. Леся – її однокласниця. Найкрасивіша дівчина на всю школу.

 В дев’ятому класі, народивши дитину, та залишивши її своїй мамі, зникла кудись. І Ліля з тих пір не бачилася з нею ніколи. Вона згадала Лесину маму, що довго шукала її повсюди, і синочка Русика – так ласкаво називала його мама.

 Це була не тільки найкрасивіша дівчина в школі, а ще й найкраща її подруга. Які ж тоді мала Леся розкішні білі коси, а очі у неї були волошкові-волошкові, ось тільки поле пшеничне з волошками могло б зрівнятися з нею тоді.

 Тепер же на голові було якесь кубло риже, а очі сірі, в’їдливі і злі.

 Ліля сіла поруч з Лесею і тупо дивилася на цю парочку. Юра щось говорив їй, ховаючи очі побитої собаки. Він, буквально ліз зі шкіри, щоб якось держати лице, та Ліля бачила перед собою морду цуцика, що піджавши хвоста просив у неї грошей.

– Слухай, Ліль, ти не подумай, у нас тимчасова, так би мовити, нужда. Залиш адресу свою і можеш не хвилюватися, я віддам. Ти ж мене знаєш?

Юрко подивився в очі Лілі так жалібно і гірко, що у Лілі якось йокнуло серце, і перед очима виник знову пес Шарик з Булгакового ”Собачого серця”. Пес, який мав вигляд людини, але очі, розум і повадки тваринні.

 Він принюхувався до неї, якось по-собачому. Дивився собачими очима, та в глибині тих очей була лють і ненависть. Здавалося, що в любу мить він стрибне на неї і вчепиться в її горло зубами. Леся також була не її Лесечка, яку вона так колись любила. Вона була його вівчарка. Мовчазна, згорблена, застигла в стійці перед тим, як стрибнути по його команді.

– Оце так пастка, – подумала Ліля і здригнулася. Так, життя – театр, і люди в ньому – актори. Ось воно знову продовжує розписувати для нас, людей, ролі з перевтілюваннями і перевдяганнями. Найважче тут залишатися самим собою. Яким тебе сотворив Господь – по образу, так би мовити, і подобі.

– Леся, як там мама і твій Русик? Ти ж знаєш, як вона тоді тебе шукала?

– Та мабуть так, думаю, шукала. Та що поробиш? Отаке воно життя! Все в ньому якось не так виходить, як хотілося б.

– А як би тобі хотілося?

– Хотілося б щастя, добра, кохання. Такого, щоб аж серце з грудей вискакувало. Щоб повен дім і ніякої нужди ні в чому.

Леся з кожним словом ставала агресивнішою і майже сичала глухим голосом.

– Оце з Юрком твоїм знову здибалася. Як гадаєш, дасть він мені оте омріяне щастя? От, ніхто не зміг дати. А він зміг же раз Русика дати, то може і щастя зможе тепер.

– Ліля, ти не думай, ти не думай, я кохав тоді тільки тебе, нічого такого не думай, – Юрко перебив Лесю і сів перед нею, закривши її спиною. Його обличчя було майже поруч з обличчям Лілі.

І знову ці очі пса Шарикова, і шевелюра також, і його руки, що ціпко вросли в лавочку також. Він увесь, як дві краплі води був схожий на того клятого Шарикова з “Собачого серця” Булгакова. Нічого вже і не було від її Юрка. Як же вона упізнала його?

 Тікати, тікати звідси. Ліля дістала гаманець і кинула його їм, вже стоячи.

І коли вони накинулися на той гаманець і стали його потрошити, рішуче пішла геть. Відійшовши декілька кроків, різко розвернулася і знову підійшла до цієї злополучної парочки.

 Леся з Юрком вже ділили гроші. Вони розгублено і перелякано дивилися тепер на неї.

– Що тобі? Вернулася за своїм портмоне, чи що?

– Що з воза впало, те пропало. Один поперед одного вимовили і розсміялися їй в очі.

– Хочете щастя, добра, кохання? Хочете, що б хтось вам обов’язково дав оте омріяне щастя? Не діждетеся! Цього не буде ніколи. Бо дерево живе і квітне – бо віддає кисень людям. Трава цвіте і пахне, бо віддає себе корові, а корова віддає молоко. Он сонце, оте сонце, що всміхається і сяє від щастя, бо віддає і світло і тепло, віддає людям. Щастя і любов, це завжди жертва. Завжди жертва!  Віддай все. Все, що маєш віддай. Найдорожче віддай, і не заради свого щастя, а заради того, щоб хтось був щасливий. – Ліля просто кричала все це також їм у вічі. Кричала і махала руками і розкритою сумочкою, аж поки позаду на плечі не лягли дві руки, як колись, в дитинстві, коли вона нехрещена піонерка, побачила вдома ікону, також кричала їй в очі, що Бога нема, а ззаду на плечі тоді лягли невидимі дві руки і зупинили її крик.

 А зараз вона, повернувшись, побачила руки свого чоловіка.

Він, не діждавшись її, як умовились, на його роботі, сам ішов додому. Чоловік взяв її за руку і, як маленьку, не вимовивши ні слова, повів в бік сонця.

 Сонце світило прямо в очі. Ліля також не вимовила жодного слова, мружилась, ціпко держала чоловіка за руку і через мить заспокоїлась, а потім підняла до нього очі і мовила,

– Ти моє сонце.

– А ти моє небо, – відповів чоловік. Просто і весело.

– Що ти, що ти! Я тільки зірочка на тому небі, що загубилася і довго блукала без тебе, а ти її знайшов. Оту малесеньку, майже непомітну зіроньку. Ти відкрив її, і тепер вона світить тільки тобі і Єдиному.

Тетяна Дейна

Рубрика: Искусство, Образ жизни

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.