В чорне небо, до сонця

28-11-2011, Комментариев нет Просмотров: 481

Марійка, заховавшись в кукурудзі на краєчку поля, сиділа на колінах і плакала. Було так боляче. Нещадним вогнем палила в грудях біда. Вона тужила і тужила, скрутившись в клубочок аж до землі, наче вростаючи в неї, отаким собі маленьким горбочком в квітчастому ситцевому сарафанчику і, таки, рівнялася з тією землею, і здаля не видно було, що то дівчинка. Неначе квіточки та трава на землі, та й усе. А Марійці хотілося сховатися ще б кудись, та куди? Куди сховаєшся від біди?

Мами більше не було. Її немає більше між небом та землею на цій землі. Її сьогодні зовсім, назавжди вже заховають під землю. Як це?! Померти назавжди, і все?

Якщо є ця клята смерть назавжди, то має бути так само і життя назавжди. А де воно, те життя назавжди? Якщо смерть назавжди в землі, в яку ховають, то життя назавжди може в небі, що навпроти землі? Зиркнула в небо. Так, там таки живуть зірки, місяць, а може і люди живуть десь вічно на котрійсь з зірок?

Був день, і небо було ясним і лагідним. Посеред неба висіло сонце – велике і пекуче. Воно давало людям світло, тепло, і вогонь його міг також спалити все, що занадто наблизиться до нього.

То ж, виходить, сонце це не тільки світло і тепло, а й смерть. Та не зважаючи на це, все живе тягнеться до нього якомога вище. Всі оті дерева над яром, пшениця на полі, що аж пожовкла, трава, що повсюди на землі теж тягнеться до сонця.

На цій траві поблизу паслася корівчина. Її мама любила дуже. Мабуть, її найбільш за все любила мама, називаючи – Квіточка моя маленька, Квіточка!

А Марійка дуже заздрила в ті часи , коли мати йшла доїти свою любу квіточку. Вона, сховавшись за одвірок, дивилася, як мама гладить її, вичісує, миє, і доїть, наспівуючи. Хороша моя, хороша корівка. Годувальниця моя гарнесенька, Квіточко.

Ну, ну, відступись – но, ну відступись, – дзвінко і голосно сміялася.

Так вона сміялася тільки, коли доїла свою Квіточку. Марійці так хотілося, щоб мама її теж попестила колись і полюбила. Але дарма. Мама не любила її. Чому? А тепер мамина Квіточка ось собі пасеться і пасеться, як ні в чому не бувало. Чи ні?

– Що, квіточко, зиркаєш зараз так. Їсти ж бо не хочеш. Тільки човгаєш по траві, обнюхуючи її знехотя, та жуючи свою вічну жуйку. Ти може теж все знаєш? Інакше чому б, з якої такої радості, була б сьогодні такою сумною.

– Марійка дивилася на худобину зі злістю і відчаєм. Їхні очі зустрілися, і Марійка побачила, що вона теж плакала.

З її великих очей – чистих, покірних очей, лилися сльози. Марійка з відчаю заволала гучно, аж здригнулась сама від того стогону і замовкла з переляку. Було дуже страшно. Ніколи їй не було страшно на пасовиську. Ні, навпаки, вона дуже любила пасти і рвати берізку та пирій своїй Квітці – так вона звала мамину корівку. А ввечері тягла повнісінький мішок трави по землі, щоб на ніч висипати їй в ясла.

А тепер чомусь було страшно, і вона відчула, як вдячна оцій худобині, що та поруч. І несподівано зрозуміла тепер, як вона любить її. Адже Квітка, та ще чорний котяра Мурко, так розуміли її завжди і теж дуже любили. Вона це знала і теж частенько розмовляла з ними про все, гралася, а вони лащилися до неї, та лизали її руки, лице і замурзані худенькі босі ноги.

 – Квітко, то ти все знаєш, так? Оце нас відправили з дому, щоб ми не знали, а ми знаємо все, та й плачемо собі, і нікому до цього діла нема. А батько? Як жалко було його. Серце враз стислося і завмерло від згадки про батька. Він, здається, любив її.

 Бувало, прийде з роботи напідпитку, а то й без черевика, чи без фуражки і кричить, – гей, Марисько, Марисько! Підхопить на руки і вже біля вуха тихенько скаже, – Маріє, моя Марієчко! З такою любов`ю, та тугою скаже і відпустить нехотя з рук. А вона боялася тої любові. Бо мама завжди сердилась, та ображалася потім на неї. А бувало з тої обіди за щось і била. Краще б він, хоча б інколи, так назвав маму. Так. Бо мали однакове ім’я з мамою – Марія. Чому так?

Чи любив батько маму колись, чи ніколи не любив? Бо тільки гримав на неї, лякав її, бив, а іноді ганявся за нею по селу на своїй машині. Тій, що шоферував на ній у колгоспі. Їде на маму по дорозі, а вона тікає, а потім – вже на вигоні, застрягши десь, спинявся і зп`яну плакав. І мама, сховавшись до сараю, де сіно, теж плакала. Іноді вона кидала все – і батька, і всіх своїх дітей і від’їжджала кудись. Батько переставав тоді пити, сидів після роботи над грубкою і довго дивився на вогонь. Бувало і до світанку дивився, а потім, похапцем вдягнувши фуражку, йшов на роботу.

Коли мама верталася додому, він ніколи не казав їй жодного слова. На якийсь час вдома було тихо. Пахло свіжим борщем. А ввечері мама жарила у великій сковороді картоплю. І всі, зібравшись навколо тієї сковороди, їли її з квашеною капустою, та огірками. Нічого смачнішого за ту картоплю Марійка не знала. А потім мама починала сердитись на свою тяжку роботу на фермі, на те, що картопля вже кінчається і не стане її до нової. На столі з’являлась мала сковорідка і батько з матір’ю починали все більше і більше сваритись. Сварки закінчувались бійками, а після цього батько знову пив, та бив маму. І Марійка і всі інші діти ховалися хто куди, щоб не потрапити було під руку. Бо тоді, хай Бог милує, як діставалось.

Бувало і в школу після того тиждень не ходили.

Якось переїхали в нове село жити і почали вже не перший раз усе з початку. Але враз усе обірвалось, і мама знову кудись від’їхала. Батько на машині приїхав на обід зовсім тверезий.

– Марійко! – закричав він голосом, що дрижав. Іди-но сюди. Бери швидше хліба, та картоплі – поїхали зі мною.

– Швидко юркнувши в машину з торбинкою, Марійка, як та мишка, сиділа тихо, майже не дихаючи.

Що то батько задумав? – гадала вона. А він, від’їхавши від хати, завернув до лісу і в самій гущавині спинив машину. Розвів вогонь, покидав у попіл картоплю, діждавшись доки спечеться, розламав хліб, з кишені дістав шматок ковбаси. Все це поклав на газетку і почав їсти. Вона тоді, підсівши, теж взяла шматочок ковбаси і їла. Було дуже смачно. Ковбаса – то була рідкісна їжа вдома. Тільки іноді, в свято. Батько очистив картоплину, положив її на хліб і прим’яв чорним від мазуту пальцем, зверху він поклав шматок ковбаси і простягнув Марійці. Яка то була смачна їжа. Вона пахла димом, хатою і батьком. Той легенький присмак – чи то мазуту, чи то бензину – і зараз чомусь був у Марійці на губах.

– Що ти, Марійко, скучила за мамою? – озвався батько.

– Ні, я не скучила – без мами добре, тихо і ти не сердишся.

– А чи любиш ти маму?

– Ні, я її боюсь.

– Чого боїшся?

Батько дивився тоді на неї такими великими очима – сірими, сумними і розгубленими.

– Боюсь, бо вона мене задушить колись, як розсердиться.

– Як то задушить? Батько здригнувся, і з рук випала картоплина і котилася довго довго, а він, сховавши очі, дивився, як вона котиться.

– Після того, як ти мене береш на руки і пестиш, мама дуже сердиться. Вона каже, що я батькове відріддя. Татова доця. Прискіпується до всього, б’ється, а іноді душить за горло.

– У батька з одного ока потекла величезна сльоза. Вона зупинилася і застрягла на зморшці щоки, і батько витер її рукавом. Він не пожалів, не взяв її на руки, не прошепотів оте – Марієчко, а опустивши до землі свої руки, сидів і довго мовчав, наче вдавився чим.

 – Доню, мама наша дуже добра. Вона любить тебе. Вона просто нещасна.

– Як то нещасна?

Він мовчав.

– Тато, може їй на роботі тяжко дуже і вдома роботи багато?

– Ні, доню, їй тяжко жити. Просто – тяжко жити.

– Просто. Чому просто?

– Нічого не кажи, не треба. Коли виростеш – все зрозумієш, як то просто і тяжко жити.

– Я теж люблю… Він, спіткнувшись, мовив. – А може любив. Дуже любив Марію. Навіть викрав її від батьків. Отака-то була любов. А ти так на неї схожа. Так схожа.

Страшно було щось казати, та з великої цікавості пролунало, наче хтось інший сказав.

– Як то – викрав, тато?

– Викрав і принадив з тої клятої великої любові жити з собою. Думав, злюбиться – стерпится…

Він щось таке казав і казав, наче Марійки і не було поряд. Що він – ізверг, злодій і проклятуща людина. І нащо було дітей плодити – в надії, що вони зв’яжуть все те, що не в’язалось ніяк. Діти, народжені від нелюбові. Не хотілося все те слухати тоді. Маленькій Марійці було добре біля вогню. Пахло землею і травою, смачною їжею, а між зеленою травичкою цвіли жовті квіточки. Вона не слухала, думала тоді зовсім про своє. Про братів і сестер, що колись виростуть, про себе – любу таткову донечку, що колись теж стане дорослою. І все буде добре, і всі будуть щасливі, і здорові, і кохані.

Хотілося спати. Вона й заснула майже зовсім, бо тільки чула, як батько ніс її до машини.

Лагідно ніс своїми знову сильними руками. І пахло від нього мазутом і бензином. І було так добре. Звернувшись клубочком на сидінні, Марійка тішилась, дрімаючи, що батько був поруч, і вони їхали додому. А може вдома приїхала мама? Вона таки скучила за нею. Таки скучила!

 А зараз все це було так далеко. Зовсім далеко. Наче не з нею. Он де лежить мішок. Треба рвати траву на ніч, бо Квітка зголодніє й голосно мичатиме зрання.

– Ні, не можу, не буду я рвати траву цій дурній корові, що лежить собі, відвернувшись від мене. Що їй треба від життя? – трава, щоб її їсти?! Ні, я не знаю що їй треба. Щоб її хтось гладив, чесав, пестив і доїв, люблячи?

Я теж може хотіла отої клятої любові від мами. Та де вона? Де вона, моя мама? – Мамо, мамочко, як я тебе люблю! І тепер знаю. Я точно знаю, що ти мене теж любила. Ти тільки просто була нещасна. Я ще не виросла, але я знаю, тату, я знаю, як то просто тяжко жити. А може і мене хай схоронять сьогодні. Оця кукурудза, оця земля, оці квіти. Бо нащо мені жити на світі, нащо? Та й справді, нащо люди живуть? Щоб померти, як оці квіточки, трава і оця кукурудза?! А може, то життя вбиває, а потім хоронить людей?! Як же сталося це, чому померла моя мама? Невже саме життя вище? Чи хто вище?

 Вечір. Треба гнати Квітку додому. Марійка гнала її, не пам’ятаючи, як і коли почала гнати. В руці була незнана навіщо палиця. Бо Квітка і сама покірно йшла, а в іншій руці тримала пустого мішка і волочила його по землі.

– Додому. Як туди прийти знову? То як же це сталося, як? Згадала одного тракториста, що жив через декілька хат. Як він останнім часом частенько сидів на лавочці під Марійчиною хатою, наче перепочиваючи, а сам звав – Маріє, Маріє! Потім пригадалася гора за селом – висока. Найвища від усіх пагорбів, що навкруги, а на ній бульдозером було написано – Марія. Батька згадала, що перестав сваритися і поїхав знов шукати місце, куди треба переїжджати, щоб знову почати все спочатку. Голова Марійки спалахнула і почала горіти. Що це, що? Вона здогадалася – адже це горить в ній хата того тракториста. Так, вона здогадалася і зрозуміла, чому згоріла три дні тому ота хата. А потім померла мама.

Ось і ворота, маленька хвіртка відчинена. Квітка зупинилася біля купи піску і обережно обійшла різнокольорові скельця з пляшок і розбиті чашки, якими гралася Марійка. Потім вона повернулася, глянула Марійці в очі і мукнула, немов би кажучи, – ну як, ти не сердишся? Я обійшла всі ці іграшки, всі. Бачиш, не зачепила? Після цього Квітка підійшла до хвіртки і стала, як вкопана. Вона не хотіла заходити в двір. Марійка палицею почала її бити. Спочатку мало – помалу, а далі сильніше. Корівка замичала, знов озирнулась, зиркнула своїми великими повними сліз очима і, здригнувшись, забігла в двір, а потім і до сараю. Марійка закрила її там. Відійшла і завмерла. Прямо перед нею, посеред двору, стояли стоптані мамині тапки. На зеленій, зеленій траві. Між небом і землею стояли собі тапки, наче їх щойно зняли і забули за них. А якщо вночі піде дощ? Небо висіло над ними темне, аж чорне. Сонце майже зайшло зовсім. А мама пішла з дому боса. Пішла від нелюбові. Не в землю, ні!

А може до Бога, де є щастя? В чорне небо, забувши посеред двору свої стоптані, старенькі тапки. До сонця, що вже зайшло.

Тетяна Дейна

Рубрика: Искусство, Образ жизни

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.