Сліпі сліпих ведуть. Новела

06-10-2011, Комментариев нет Просмотров: 590

Автобус почав їхати повільніше. Позаду лишилися маленькі села з полями та посадками. Вже в’їжджали до міста. Елеонора з двома близнюками-хлопчиками, чоловіком та його товаришем, який приїхав до них в гості і вже цілий місяць жив у їхньому будинку.

Їхали до міста погуляти парком, покаталися б діти на каруселі, а може й посидіти в кав’ярні за чашечкою кави і стаканчиком морозива з усілякими смачненькими до нього приправами з варення, шоколаду, горіхів.

Дуже вже вона з дітьми полюбляла оте диво — морозиво. Чоловіки ж уже з самого ранку випили пива і тепер теревенили, жартували, сміялися і все згадували свою службу в армії. Елеонора, як могла, також брала участь у тих балачках. Та діти відволікали її своїми “а чому те, а чому се?” Та ці відволікання були їй як порятунок, бо не хотілося не тільки брати участь в цих розмовах, а й слухати їх. Втомилася.

Сиділа з дітьми обличчям до пасажирів, що їхали в автобусі, на переднім сидінні біля шофера. І ті, чуючи ці, не дуже тверезі балачки та армійські анекдоти, з цікавістю роздивляли її та дітей. Чоловік же прямо-таки, наче навмисно, все підводив у тих жартах до неї, навіщось вплутував її в якісь неприємні їй сюжети.

Він сидів прямо перед нею і знов, і знов окликав її: — “Ель, Ель, ти ба, ти чуєш? Ото да! Ель, ти послухай.”

Елеонора посміхалась, кивала головою, іноді кидала якесь слово і знову занурювалася в спілкування з дітьми. Ставало все неприємніше і неприємніше. Людей в автобусі було багато. Серед них були знайомі з їхнього села, і тепер вона перед ними, як на белебні лицем до лиця. Всі ці люди з цікавістю і посмішкою роздивляли її, та зазирали в очі.

Елеонора дістала сонцезахисні окуляри і наділа їх, заховавши очі. Інколи їй було незрозуміло, навіщо чоловік, при людях особливо, так старанно принижує її?

Були в автобусі також очі, які не могли сховати подиву і захоплення. Ті очі милувалися нею і жаліли її. Елеонора знала, що вона гарна. Після пологів, правда, трохи стала повнішою, та все ж нею завжди захоплювалися, милувалися та й на вулицях озиралися вслід люди. Вона звикла і навіть тішилася цим. Тільки, правда, тоді, коли була сама, або з дітьми. А от коли з чоловіком, то крізь землю готова була провалитися через це.

Дома він ще був терпимий, а на людях —  вульгарний, хвалькуватий, цинічний вкрай.

Відверто, так щоб, — майже не ревнував її, а от відчуття, що в нього є потреба за всі ці захоплення кинути її під ноги і топтати, топтати і, бажано, при людях, рідних і навіть при дітях. Це відчуття не залишало її ніколи.

Їхнім дітям було по п’ять років, то ж все розуміють – не маленькі.

Як все це боляче! Душа аж рвалася від того болю. Зараз Елеонора з усіх сил намагалася відволікти дітей від усіх цих балачок.

Товариш Миколи спочатку також не міг приховати здивування і захоплення, – в тебе, Васьок, дружина – просто чудо. Я таких і в кіно не бачив.

А що кіно, Колю, що кіно? У мене тут біля моєї жіночки таке кіно, таке кіно. Прямо щелепи у всіх одвисають. Отак з відкритими ротами і ходять усі. А мені що, я сміюсь із цього. Моя Еля гарна кішечка. Ой і кішечка. Ще та кішечка, я тобі скажу, та на моїй печі ця кішечка, на моїй печі, друже. А ну, Ельок, ходи до мене.

Терпіти не могла, як він в такі миті гладив її по спині і шльопав по сідницях. Скільки, як зоставалися наодинці, прохала не робити цього, не чинити так з нею. Він завжди обіцяв, а потім знов і знов принижував. Навіть коли казав про неї щось добре, з якимись такими інтонаціями казав, що було завжди соромно.

– Миколо, а як тобі борщ Ельзин, а як відбивні?

– Смакота – я і вдома нічого смачнішого не їв. Вона в тебе, таки золото.

– Так, так, господарка на всі сто. І ложки і миски – все при ній, і все в порядку, як і все інше, між іншим, також.

Елеонора згадувала ці перемовини і навіть зараз червоніла. Так, вона дуже старалася, щоб вдома було затишно, чисто. Бо завжди дуже мріяла про свій дім, дітей, доброго чоловіка. Мріяла про своє жіноче щастя.

Від цих мрій стискалося серце, перехоплювало дух, а тепер, коли все це мала, і навіть більше – бо був достаток у її домі, та не було щастя.

Її Василь ніколи не розумів, не говорив їй тих слів, що так потрібні були їй для щастя.

Смачна їжа, чиста білизна, телевізор і пиво – це було, здається, головне. Ні! Ще його друзі, перед якими він хизувався нею.

Отак і жили. Вона з дітьми собі, а він, наче, з ними – сам по собі.

Бувало, про щось хочеться розповісти, поділитися. Чи щось прочитала, чи побачила, а він:  –“тобі може голову полікувати, золотко ти моє. Куди кінь з копитами – туди й жаба з клешнями. Давай за пивом кулею, а там побалакаємо.”

Отак телевізор, пиво, щось добреньке – вечір за вечором. Вже й сама з задоволенням п’є те пиво. Хоча спершу пила ту гидоту так, за компанію, більше полюбляючи рибку.

Дуже хотілося щастя, а його не було. А що таке щастя? Може оце і є – те родинне щастя? І всі так живуть.

І все ж, коли хтось з чоловіків закохувався в неї, вона все частіше і частіше замислювалась, – а може він моє щастя? А може той, а може ще хтось, тільки не Василь. Тяжко було з ним.

Душа боліла. А чи завжди так було? Елеонора майже і не зустрічалася з ним дівчиною.

Прийшов з армії такий гарний, весь в значках. Був з нею лагідний, добрий. А як кохав її!

Це дійсно все було так. Він добра, гарна людина і зараз, мабуть, кохає.

Нічого йому не жаль для неї. Сидить вона з дітьми вдома. Все в неї є. Такі тяжкі часи, а він зміг відкрити власну справу і тягне її, можна сказати, сам, бо нікому ж не можна довірити сповна. Хоч і людей підібрав гарних. Все налагодив, все організував її Васько. Тепер і в магазинах міста, і в ресторанах продаються екзотичні овочі та фрукти його фірми ,,Еля”.

Всі з ним хочуть мати справи. Тільки їй з ним, як у трясовинні якомусь, що тягне, тягне донизу, а так хочеться догори – до сонця.

Багато Господь дав йому дарів і талантів, та для неї вони так глибоко закопані і ніяк, і нічим її одну не живлять оці його таланти. Душа болить без чогось іншого, ніж їжа, гроші.

Та повний дім, якби ж він зрозумів це. І зробив хоча б крок до неї, до її душі. То може б разом і піднялися до сонця, до неба.

Оце й Микола вже став жаліти її. Спершу все казав, що вона, – ну прямо Мадонна, з неї тільки картини малювати треба, та от – очі дуже сумні. Чого сумуєш, мила моя пташка?

Мабуть, тому, що діти малі? Вдома цілими днями сама з ними. Чи, може, є ще причини?

І так допитується і пильно, пильно дивиться в очі. Якось не витримала і розплакалась.

Сказати нічого не могла. Пішла собі на кухню і давай ревіти. А він підійшов, взяв за плечі, розвернув і поцілував їй ті заплакані очі…, ні. не хотілося згадувати того, що був це один поцілунок. Той, якого могло не бути і не мало бути. Та він був. Пік їй серце, губи, тіло. Почувалася винуватою і гірко від тої миті.

Микола міг би вже й поїхати до дому. Та не їхав. Елеонора знала чому. Поцілунок цей стався тиждень тому. А тепер він – то до руки доторкнеться, то погляд перехопить, то якусь дрібничку подарує в вигляді книги, квітів, а точніше – квітки. Бо подарував їй за цей тиждень кращу розу і одну велику ромашку, а вона, прямо як маленька дівчинка, поклала ці дві квітки в ту ж таки ним подаровану книгу. Як же хочеться іншого життя! Щоб хтось отак просто, з розумінням, цілував з розпачем і жалем очі, повертаючи її до відчуття.

І як мало треба, щоб воно ожило і, майже забуте, птахом забилося в грудях.

Оте дивне відчуття любові, щастя, необхідності все частіше і частіше говорило собі, – Хай гірше, та інше. І хай не буде в неї дома повної чаші, забитого холодильника. Нічого не буде, а буде щось те, чого Еля сама не розуміла. Та без нього вона дихати не могла. Сонця, радісного сміху, впевненості, любові.

– Еля, Елочко, що це ти, як не рідна, – чоловік простягнув руку і потягнув її за трикотажну кофтину, відкривши її дивні, білі, великі груди.

Автобус завмер. Тихо стало так, що аж задзвеніло в вухах.

Елеонора дивилася на Василя, на Миколу і бачила перед собою два шолудивих пса, що, масляно розтягнулись в посмішці, розглядаючи її. Вона зняла окуляри і завмерла, злякано дивлячись в їхні очі. Сірі, колючі, нахабні – Василя. І сині, сині, як вир річки, Миколи.

Її діти – Сашко і Сергійко – заплакали. Сашко, вчепившись в руку батька, хотів відірвати її від кофтини, а Сергійко впав їй на груди, закривши їх собою. Чого тут панькатись, пацани. Не треба плакати. Мамка, вона, ой яка ж велелюбна у нас! На всіх її вистачає. – Ну що, Єльочко, велелюбна ти наша, що вилупилася? А ми тут якраз про тебе, вірніше до тебе, добалакалися.

Автобус зупинився. Елеонора з дітьми перша рвонулася до дверей. На її щастя люди відтиснули на декілька хвилин Василя з Миколою. Вона на руках держала зразу двох дітей, не відчуваючи їхньої ваги. Хутко підбігла до таксі, що стояло поруч, – вільні? – Так, начебто вільний, а що ви така перелякана, дамочко? І чи є у вас гроші, і чи не склопочу я потім від вашого чоловіка? – Гроші в сумочці, мерщій їдьмо!

Елеонора покидала дітей на заднє сидіння і за мить вже була в салоні. Сама швидко зачинила за собою двері. Тепер вона дивилася на шофера очима побитої собаки, а той, доволі спокійно, відкрив дверцята, сів і просто, як завжди, закрив їх за собою – швидше, швидше – било в скронях. Нарешті машина завелась і рушила. Елеонора виглянула з вікна і побачила Василя і Миколу, що вже встигли тут же, в кіоску, купити пиво. І тепер, відкривши банки, пили його, дивлячись на таксі. Василь усе ж рвонувся було до машини, та махнувши рукою, передумав і вернувся до Миколи.

– Куди їдемо, мадам?

– Не знаю.

– Ага, знайома станція, я вам скажу.

– Зараз, зараз я скажу, тільки згадаю. Хвилинку. – Їхали хвилин п’ять мовчки.

– Ну то що, згадала? Щось довго згадуєш, краля.

– Вперед, тільки вперед!

– Ага, теж знайома адреса. Що ж ти робитимеш в житті одна з дітьми?

– Може повернемо назад? Там тебе ще поки що чекають, я так розумію.

– Вперед. Чуєте, вперед!

А де він, перед, дитинко моя, де перед?

Елеонора замислилась. А й справді. Де той перед, а де зад? І тут вона згадала, як мама їй розповідала, читаючи Біблію, що там написано, що люди не знають де права рука, а де ліва, так здається. І куди йти не знають, і як жити, не знають. І сліпі сліпих ведуть.

Тоді вона дуже над цим сміялася, а тепер зрозуміла про що йшлося.

– Даремно ти оце, дамочко, гарячкуєш, дарма. Я тобі скажу, дарма. Ну що ж робитимеш по життю тепер по життю сама, з дітьми?

– Та хоч вишиватиму.

–Мені б таку вишивальницю. То може до мене рушимо?

– Ні, я тепер нічия. Хіба що, їхня – показала на хлопчиків, що притихли, як горобці, причаївшись, прислухаючись до кожного слова.

– А ще я мамина Їдьмо до мами. Не слухала її раніше. Тепер послухаю.

Еля засміялася, обійняла своїх хлопчиків.

– До бабусі їдемо, хлопці, до бабусі.

– А тато, він приїде пізніше, мамо? – запитав Сергійко.

— Він приїде до вас, любі мої, обов’язково приїде. І все буде добре.

Тетяна Дейна. Серпень 2011 року.

Рубрика: Искусство, Образ жизни

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.