— Андрію, ти вдома? — двері рипнули за дружиною сьогодні якось особливо болісно полоснувши груди. Був ранок. Андрій прокинувся, але вставати не квапився. Якась нудьга навалилася й придавивши, не давала навіть ворухнутися. В такі ранки, коли дружина поверталася з нічного чергування в лікарні, Андрій завжди намагався зустрічати її сніданком, поцілунком, якимись жартами, безтурботно роблячи вигляд, що все в них гаразд, а він дуже радий її бачити, скучив за нею. Йому так хотілося бути щасливим! Тож хоча б ілюзія щастя, якщо не щастя, а чому б ні?
— Ти чи захворів, чи що? — дружина вже стояла в дверях їхньої спальні й пильно дивилася на чоловіка.
— Та так, начебто так. Щось нездужаю. — Андрій сам не знав, чи правду говоре, чи ні.
— Ой, і тут лазарет. Прям сил моїх уже нема. Що за витівки, перестань дурня клеїти. Вставай будемо пити чай. Я так замерзла. На вулиці прям справжня зима. Господи, скоро ж Новий рік так що пора, пора зимоньці вже й прийти. А на роботі цієї ночі був просто клас. Уявляєш, аж двоє тяжко хворих. Так що в карманчику цілих сто доларів нам на свята. — Ці слова просто вдавили Андрія в ліжко. Він ніяк не міг звикнути до цього образу думок дружини. Ще коли тільки побралися він довго намагався щось їй,
своїй Олені, довести, не погоджуючись і не підтримуючи такі її життєйські розсуди, але та тільки сміялася з нього.
— Ото ж бо від того, що літаєш десь в небесах, ти і є таким олухом і недотьопою. Все в тебе ідейно, все по совісті, а як результат — невдаха по життю. Якби не я, то без куска хліба сиділи б. Андрій на своїй роботі модельника заробляє значно менше, бо на заводі, який в останній час працював з перебоями, мав тільки ставку і без конвертів, чайових і благодарственних, як його дружина в лікарні, будучи простою медсестрою. Та Андрій любив цю роботу.
— Андрію, чай уже стоїть, а я ватрушечок купила дорогою, ковбаски добренької ну ж бо іди хутко чай пити. Ледащо ти такий. — Дружина вже сміялася заливчасто і щасливо і, підбігши до ліжка, стягувала геть ковдру.
— А ти мене кохаєш, котику? А що ти мені подаруєш на Новий рік? Що не думав ще? Слухай мене з цієї хвилини і спостерігай за мною поліпше, то й зрозумієш, чого я хочу, а зараз пити чай. Мерщій. Він, чайок, сьогодні солоденький, міцненький і гаряченький. Прямо як ти.
— Ні, Олю, я не можу, щось нездужаю, вибач. Я щас одягнусь і спробую просто на вулиці пройтись, може оживу. Щось голова болить дуже, а ти снідай, будь ласка, сама. — Мовив це силуючи себе на кожне слово дивлячись тупо в стінку і лише коли дружина, знедолено хлипнувши, відійшла, то і сам підвівся, як-не-як одягнувшись, кулею вибіг на вулицю. Задихаючись, сопів на свіжому морозному повітрі. Сніг падав якимись грудками й був вологим і все ж надто міцним, щоб розтавати. Морозець тільки брався, а навкруги все сяяло білизною. Зостановився і застиг, дивлячись в небо. О яке ж це диво! Не звикнути до нього, не збагнути. Дивився довго аж в голові запаморочилось. Він згадав як в дитинстві коло хати в садку як і тепер захопившись не міг відірвати очей від того захлобученого снігом неба, а потім сівши в кучугур від снігу, так там і замер, не відчуваючи ні холоду, ні часу. І так гарно йому було тоді мріяти, падати з тим снігом і змішуватись із небом із землею. В грудях відлягло і полегшало. Оце і є справжнє життя і щастя. І що тут мріяти. Воно є як є. Хоча цю загадку справжності збагнути не сила. Тому і звикнути і пересититись цим справжнім буттям неможливо. Це люди попідміняли все справжнє від Бога своєю метушнею і заплутались в ній, вірячи, що це і є головне для щастя. А самі давно випали з Богом даного, істинного середовища, де можна в гармонії з нею просто радіти і бути щасливим. Навіщо закидали домівки мотлохом усяким. А душі, серця і помисли устрімили на те як ще більше придбати того мотлоху. І дихати людині нічим у такому світі речей де нічого немає живого. Де навіть почуття любові, як воно є від Творця, замінили теж більш вигідним, більш раціональним чимось. Хоча назву зоставили. Та любити просто так. Просто любити — людям більше не вигідно. Нема потреби у такій любові. Що я буду з цього мати, а що це мені дасть? Ось головне питання і сенс життя нашого. — Ой, Боже ж ти мій, прости нас грішних! — Андрій випалив ці слова майже з криком до неба, йому враз стало вільніше, спокійніше, і тут він огледівся куди його занесло за всіма цими роздумами.
— Оце так да! Як же це я і незчувся, як опинився за містом і вже майже зовсім позаду лишились і труби заводські, і багатоповерхівки міста.
Андрій ще раз обернувся і вже впевнено подався до розвалених зовсім, і до тих що ще вперто стояли хатинок свого рідного села. Воно і не дивно. Чого тут дивуватися,- думав Андрій. Адже село було зовсім поряд з містом і заводом. Його і знесли заради будівництва цього заводу і міста при ньому, а людей виселили в ці ж таки багатоповерхівки. Десь тут і його хата. Онде осики, що межують з соснами. Він зайшов до лісу і той обізвався до нього скрипом,- що прийшов? Теж мені цяця. Бачили його? Андрій застиг прислухався та став пильно вдивлятися. В той куток села, що під лісом і, о диво! Там цілих три хати навіть з сараями були майже цілі, бо будівництво заводу, яке мали б розширяти новими цехами було зупинено. Отже якимось чудом цей куточок, що заглибився аж в ліс і заріс чагарниками, не знесли. Андрій аж спітнів від хвилювання, і тепер майже біг додому до своєї хати. Минуло вже більше трьох років з моменту виселення його і мами, та ця картина повстала перед очима немов би це було вчора. Мама тоді весь час плакала і плакала, нічого не в змозі уже говорити, бо стільки вже пережила з цим переселенням. Вона вже тоді відчувала, що не виживе після всього і тому тужила так гірко та невтішно. Не сила їй було переїжджати. Нарешті, як уже всі вузли зі скарбом загрузили в машину, лишень йойкнула.
— Як же собака і кіт, Андрюшенько? Чи і їм жити вже не судилося, а? — Він тоді і відповів щось схоже на — ну куди їх, мамо, не до квартири ж забирати. Вони в ній просто не виживуть. Все ж таки восьмий поверх, а собака і кішка тут звикли до вільного життя. Куди їх дінеш. — Хай вже якось собі дають лад. Андрій підбіг до сарая і заціпенів, бо там в соломі, притулившись один до одного лежали Мурко і їхня собака Маняшка. Двері були напіввідчинені і заметені снігом. Маняшка заскулила піднявши голову, а Мурко вставши на ноги і тернувшись об бік Маняшки, сторожко дивився Андрію прям у вічі. Треба ж, мами вже рік як нема, а вони живі, живі, і дома чекають на нього! Як же це він і не навідався до них ні разу? Ні, не міг. Хотілося відрізати і забути про все. Хотілося нового щасливого життя. А те нове життя так закрутило і викрутило його, що оце і сам як та собака не знає куди подітися і як далі бути. Бо те як він живе всі ці роки не є життям. Не тільки мама, а й він сам теж не зміг переінакшуватись.
— Ох ви мої бідолахи! Які ж ви худі і змерзлі. — Хотів погладити Маняшку та та блискавкою зиркнула і заричала, а Мурко вже терся біля ніг і кричав як мала дитина, плачучи і зазираючи в очі. Маняша, положивши голову на передні лапи, теж не відривала очей від Андрія, такий то був погляд! Андрій не витримав його і взявши в оберемок соломи поніс її до хати.
Там було холодно і пусто. Та на диво і вікна і двері були цілі. Піч також зовсім трохи тільки посунулась одним вуглом. Біля неї все ж стояли дві табуретки, в самому кутку. Біля вікна застигла в павутинні стара вузенька шафа, а поряд попід вікном притулився старий обдертий стіл. Андрій запалив в плиті солому і запхнув декілька трісок й дровин, що лежали тут же коло печі, а потім подався на вулицю і через мить уже ніс цілий оберемок хворосту. Скоро плита добре розгорілася і пішло тепло по хаті. Маняшка і Мурко притиснулися до комина і грілися, а Андрійко стрімголов подався до погрібка. А що як там знайдеться для голодної братви. І дійсно зразу ж на перших сходинках стояв обм’яклий мішок з пшеницею. Колись новий, а тепер дірявий та все ж не пустий. Прямо перед ним висіла в’язанка кукурудзи також майже не попріла. Та Андрій пам’ятає, що в самому погребі має бути ящик, він сам його робив під сало. І той таки там був поряд з дерев’яними розсохлими діжками. Ящик був дебелий, без ніяких щілин з добрячою кришкою схожий на сундук. Андрій тремтячими руками підняв кришку і знайшов там маленькі кусочки сала і шкуринок, багатенько солі, та найважливіше було те, що дошки ящика і кришка були наскрізь промащені жиром.
— Отже з кришки і почнем. Вона тугувато, але піднялася і таки розбилась під натиском кувалди, яка теж знайшлась на веранді. А вже на тертушці з горища продер зерно пшениці, кукурудзи, і в чавунці з маленькими кусочками сала й шкуринок зварив Маняшці і Мурку запашний, жирний куліш. Знайшлася і підбита тарілка їм для трапези, і вони вже в теплій хаті радісно обідали. З однієї тарілки.
— Чудеса, та й годі. Маняшо, чи не пам’ятаєш, як ганяла Мурчика і не пускала до своєї миски, а тепер такі рідні, як же ви змогли отак порозумітися? Виходить, ви змогли, а людям зась. Не можуть люди порозумітися. — Андрій знову згадав свою Олену, і в серці заболіло. Майже точно так, як і перед самим весіллям у передчутті чогось недоброго, вже тоді він бачив її захоплення речами, що було занадто. Та Андрій так кохав і так сподівався тоді на щастя. Вони зустрілися теж зимою в лікарні де тяжко хвора лежала його мама. Він був тоді зовсім убитий горем і вона здалася йому такою турботливою, доброю і навіть ніжною. Він тоді також давав їй оті кляті гроші за догляд і особливе відношення до мами. Коли ж мами не стало, то плакав у неї на грудях, а вона так ніжно його втішала і прийшла навіть на похорони і зосталася у нього вдома, турбуючись і переймаючись його долею. Андрій був їй вдячний. А ще йому дуже хотілося бути щасливим. Йому вірилося тоді, що з Оленою це можливо. І нове життя і нове щастя. Тоді все й закрутилося. Нові шпалери, нова обстановка, новий телевізор, холодильник і все все оновлювалось, оновлювалось, та це не радувало його, а затягувало перекриваючи дихання. Його нова квартира оновилася, дружина теж була гарною та не було порозуміння, не було тепла і щастя у тій квартирі. Одні і ті розмови, — що ще купити зараз, а що потім. Що зваримо сьогодні, і що на свято. Немовби все життя це варити і їсти, варити і їсти, а як особливість якась і радість — це купити ще щось нове. Так і жили вдвох, але зовсім порізно. У нього своє життя, свої думки і з ними, цими думками, поділитися було ні з ким.
— Ну це смішно Андрію. То ти романтик? О, Господи ж ти, Боже мій. Он візьми краще пилюку протри, базікало. Отакі то були балачки. Олена ж жила тільки мріями нового одягу та ще більшого заробітку і ладна була всіх людей покласти до лікарні і щоб усі були тяжко хворі — бо тоді можна заробляти просто супер. Родичі таких хворих були готові на все, і готові віддати усе. І все ж тієї зими, коли він після Олениних нічних, без пам’яті люблячи, біг зустрічати її до лікарні, і вони ще здалеку, побачивши один одного, під таким же снігопадом бігли назустріч одне одного, а потім падали обійнявшись. — Він був тоді таким щасливим, що й досі забувати тих безумних хвилин не хотів нізащо.
Зима. Темніть почало швидко. Плита вже догорала. Мурко і Маняша спали ситі і щасливі, а він, що робити йому? Хоч як не добре було йому поратись сьогодні в своєму дворі, слухати як палахкотить, догоряючи вогонь в грубі, ніч все ж накривала все собою, змушуючи його давати собі раду.
— Що ж треба йти додому, — промовив і відчув, що його дім тут, а сходити в місто треба за речами. Андрій підвівся і пішов до дверей, підлога заскрипіла і Маняша з Мурком, прокинувшись, підбігли до нього. Мурко знову став голосити і тертися між ногами, а Маняша, як вкопана, стояла біля дверей і виляючи хвостом, не відводила своїх очей від нього.
— Маняшо, треба йти, але я повернусь, обіцяю. І та, погодившись, пішла назад до плити і знову лягла, положивши голову на передні лапи, готова очікувати. Вона все зрозуміла, все пробачила і знову йому вірила, а Мурчик ніяк не відпускав і мотузкою вився поміж ногами.
Повертався до міста Андрій вже по темну. Йшов поміж дев’ятим і п’ятим поверхами вдивляючись в ті вікна, що світилися, і ті що темніли поряд, і було йому тяжко і моторошно, бо бачив він наскрізь, немов би, в’язниці з ґратами що із вікон, а там за тими ґратами жили собі люди, і навіть не здогадувались, що давно вже живуть в неволі. Найстрашніше те, що це були омріяні ними і жадані тюрми. Ось і його вікна. Там світилося. Та це було особливе світло. Воно все ж манило і лягало на серці біллю. В крайньому вікні побачив свою дружину. Вона з восьмого поверху вдивлялася в темряву, та вийти з своєї в’язниця не могла. Просто заточена поряд з другими вікнами, стояла як в’язень і дивилася на нічне небо, відірвана вже від його життя. Колись Андрій, побачивши світло в своїх вікнах, так радів, переповнюючись любов’ю до тієї постаті в вікні, а тепер одне відчуття жалю, самотності і небажання нічого пояснювати. Йому треба було вибиратися. Рятуватися з цієї пастки і годі, годі! Більше нічого не треба. Геть від цього підробленого життя, щастя. Геть до лісу, до неба, до снігу і до свіжого повітря назавжди.
***
ВОГОНЬ ОЧИСТИТЬ
Микола, скрутившись калачиком, лежав у бочці на веранді дачного будиночка. Була ніч. Десь за спиною палахкотів вогонь. То Микола підпалив будинок. І поки горіла велика кімната він, переляканий, скрючений в три погибелі, відсапувався лежачи наче той цуцик, якого заганяли до смерті. І іншого виходу не бачив: «Так, так я і маю згоріти цієї ночі», – сказав собі вперто і впевнено.
Перед очима в нічному небі сяяли зорі. І від їхнього палахкотіння стало ще страшніше.
– Господи, ти бачиш мене, тварюку, я знаю, що Ти бачиш, і Ти осудиш мене, я знаю – осудиш, бо нема мені прощення. Діоген у бочці думав, а я хочу померти в ній. В ній не так страшно. Вона обняла мене і заховала від цього клятого миру.
Скільки пам’ятав себе Микола, він завжди якось старався промовчати, заховатись за чиїсь спини. Завжди уступав, погоджувався, замовкав і боявся. Боявся, що щось не так робить, не розуміє, не так живе. І хоча назнався добре і в школі, і в інституті, і коли вже захистив кандидатську, йому здавалося все не так, і ніхто його всерйоз не сприймає. Тільки мама одна , вона дивилася на нього гордими очима. І тільки вона уступала йому в усьому. Мама працювала вчителькою в маленькому містечку. А ще вона дуже гарно грала на гітарі і співала, тож давала уроки гри та співу. Вона також і шила, і в’язала. Все це було тільки для нього. Тільки щоб люди з нього вийшли. Отож зі своєю мамою Микола почувався спокійно, бо вона вірила в нього, і була задоволена своїм сином. Так-так, Микола робив все, що хотіла мама. А мама хотіла, щоб він навчався. Нічого більше, окрім навчатися, так і не міг він у цьому житті. І навіть коли вже сам вчителював, спочатку у школі, а потім у коледжі, він якось соромився себе, йому здавалося вчителювання не виходило у нього. Просто його не сприймали всерйоз.
Батька в Миколи не було ніколи. Мати йому не розповідала про нього, а він не наполягав. Навіщо, як вона не хоче. Він не хотів її засмучувати ніколи. Отже, коли мама, вважаючи, що він після навчання, а тим паче після захисту кандидатської, має зробити кар’єру, – то тут Миколі довелось її вперше засмутити. Бо він не міг. Він просто навчав, якщо можна було назвати це навчанням, своїх студентів, і не знав, що йому робити далі. І фізику, і математику Микола знав добре. Він був майже впевнений, що краще ніж другі викладач в коледжі, та кар’єрне зростання йому не світило. Не сприймали його всерйоз. Як про це скажеш мамі?
Якось прийшовши з лекцій додому, Микола побачив, що його мама не сама. На кухні з нею була дівчина. Вони разом пекли його улюблене печиво, і якось так добре, так радісно розмовляли, сміялися, що йому сподобалося. Тож коли мама висловила своє бажання, щоб він одружився, був зовсім не проти.
І тоді цілий рік Микола був щасливий. Ольга, так звали дружину, і син, що народився в нього, стали сенсом його життя. Він більше не думав, як математикою перевірити гармонію життя, а може скоріше знайти ту гармонію, з якої він завжди чомусь випадав. Ні, тепер було все по-іншому. Ось, ось воно головне! Він – батько і чоловік. І сприймають його тут серйозно, а може люблять. Та радів Микола недовго. Померла його мати, і тоді, як виявилося зарплатні щомісячної зовсім замало для цього головного щастя. А що робити Микола не знав. То мама завжди знала, як заробити гроші. Вона дбала про все сама і про дім, і про їжу, а особливо слідкувала за його виглядом. Микола просто вдягав все, що приготувала мама, їв, що приготувала мама, і робив тільки те, що говорила мама. Ольга скоро почала сваритися, і дорікати за нестатки. Отже малій дитині багато чого треба було. Та й Ольга була молодою і вродливою. Її любила мама і дуже балувала, а тепер що? Все звалилося на його голову. А тут ще перестройка і інфляція. Скоро зносилися його сорочки і два костюми. Тож став виглядати Микола в коледжі жалюгідно. Заштопані комірці і плями, які вже не виводилися, зовсім зробили з нього убогого. Він почав все частіше займати гроші у колег, у сусідів, у знайомих. І все частіше забував віддавати оті кляті гроші. Найпринизливішим було постійно в коледжі рахувати копійки на чай та булочку. Це ніяк не вписувалося в їхній сімейний бюджет. А постійні насмішки колег і студентів зовсім вбивали.
Отож, від всього цього сорому, від боргів та насмішок Микола якось сів у потяг і поїхав сам не знав куди. Він, як справжній заєць, тікаючи ховався по вагонах, туалетах, і пересідав з потяга в потяг, щоб не застукали провідники. В голові гуло одне: – їхати, їхати світ за очі, їхати кудись подалі від долі, від цього клятого миру, де він був всім винний. Так він приїхав аж до Москви. Довго жив на вокзалі, на автобусних станціях, і навіть на зупинках, аж поки не опинився на смітнику. Все було як у маячні й тумані. А от на звалищі, як то не парадоксально, та саме на звалищі Миколі посвітлішало. Тут не треба було не від кого скриватися, соромитися, одягатися пристойно, бо його вигляд тут зовсім нікого не бентежив. Навпроти, його мова, окуляри, манери, а саме головне знання зробили свою справу. Тут його поважали. До нього приходили за порадою і просто, щоб побалакати, а звали з повагою «професор». Був у нього тут і свій куток з шафою, в якій скоро позбиралося чимало книжок. І він читав книжки, ловив у річці рибу, а вечорами біля вогнища вів свої розумні розмови, а за це йому з радістю давали кращій шматок і чарку. Його поважали! Була у нього тут і жінка. Найкраща з усіх жінок, яких знав у цьому житті. Вона замінила йому навіть маму. Наталка була мовчазна і слухняна. Вона варила їжу, прала йому одяг і заробляла на життя сама. Ніколи не попрікнула його нічим, навпаки дуже рада була бути поряд з ним. Просто слухала його нескінчені теревені про сенс життя, устрій світу, про гармонію, яку можна перевіряти математикою, про зорі на небі і галактики, про нескінченність світу. Все від неба. І це високе небо він дарував їй, нескінчене високе небо, що балакало тепер з нею і з ним.
Микола знав, що все, щоб не діялось під сонцем – все на краще, і тепер вона це також знала. Їй здавалося, що немає нічого, чого б її Микола не знав. Наталка дуже, дуже його поважала. А яка красуня вона була. Мала 30 років. На цілих 15 молодша за нього. Микола був щасливий тут, на звалищі, зі своєю Наталкою, аж поки не з’явився він – бізнесмен чортів з самої Москви. Там десь здибався з його Наталкою, і став на машині її підвозити, подарунки всякі і все таке. Ні, вона довго не здавалася. Казала, що кохає тільки його, Миколу, а то лише для заробітку, тільки щоб йому було добре. І Микола вірив. Читав свої книжки, ловив рибу, і казав собі, що все добре, все гаразд. І йому справді було добре з цією жінкою. Та й Наталка сама розповідала, що цей Олег просто донжуан та й годі. Хоч і бізнесмен, а полюбляв міняти жінок зі смітника. Отак підбере котрусь молодесеньку, та одягне її як кралечку. Грошей же мав багато. Балував подарунками аж поки та не погодиться жити з ним на його дачі. А так він чоловік сімейний. В самій Москві має квартиру, жінку і доньку. А це у нього таке хобі.
– Та я не така. Не на ту дуру потрапив. Ти, Миколо, – найкращій з усіх чоловіків. Ти так кохаєш мене, і так поважаєш. Ти – лагідний, милий мій професоре, а я твоя слухняна учениця. Я так люблю слухати тебе, ти відкрив мені цей світ. Він тепер для мене не брудний, цивілізований, а гармонійний і мудрий. Мудрий навіть у тому, що вимремо ми скоро всі люди, адже заважаємо ми його гармонії. Так-так, мудра природа обійдеться без людей. І я згодна в усьому з тобою, ти відкрив серце моє і очі. Адже я тепер знаю, що живу, щоб весь цей світ пізнавати, і робити себе в ньому, щоб не випадати з тієї абсолютної гармонії. Ти навчив поважати себе. Любий мій Миколо, я навіки твоя маленька дівчинка, і в радості, і в горі. Любов до тебе, до сонця, землі і всієї природи, і навіть до людей – це головне. Ти навчаєш мене цьому. Навіть це звалище стало даром Божим з тобою, а не прокляттям. Так все на краще, все на краще.
Микола слухав і вірив, але в такі хвилини сам себе відчував маленьким хлопчиком, захищеним, потрібним і гордим. Він думав тоді: – Як би то ти знала, що ти для мене. Моя найнерозгаданіша таємниця, жінко моя. Ти – надія моя, сила, моя любов. Та, якою любив лише матір, тому справніша за все. А ще ти моє кохання. Так, кохання всього мого життя. Він клав свою руку на її, і вони довго сиділи так мовчки в ті зоряні терпкі вечори.
І все ж Наталка поволі змінювалася. У неї з’явилася модна зачіска, нова одежа. Вона стала схожа на естрадну зірку. І їй все рідше, і рідше потрібні були зірки в небі і його тепло руки. Вона вечорами стала спішити лягти спати. А коли він брав її за руку, виривала свою похапцем і спішила чимось зайняти себе. Не сиділа вже тихенько з вологими очима на стільці слухаючи замріяно і щасливо його, Миколу. А якось ненароком мовила з такими ж вологими очима, і так же замріяно: – Як би я хотіла жити інакше, як всі люди живуть, по-людські. А потім схилила свою модну голівку і гірко заплакала.
Микола тужив всім серцем після цих слів. Бо навпроти він не хотів назад, в те людське життя. Він боявся його. Цей маленький невибагливий світик був йому до вподоби. Він, як тхір, заховався в ньому і не хотів на світ білий показуватися навіть. Він зовсім розчинився в цьому своєму мирі. Але без Наталки як?! Бо Наталки вже не було. Була Наташа, Наталі. Та, яку він ненавидів. Колись давно, ще в тому житті, і він їздив за кордон, і там всіх наших дівчат називали Наташами. Це було огидно і принизливо. І з тих пір він не любив цього імені Наташа, а Наталі асоціювалося у нього з журналом з голими дівчатами, яких він також ненавидів. А де, де його мила Наталка? Її вже не було. А потім вона якось вранці поцілувала його ще в ліжку, гаряче так поцілувала у волосся і більше не з’являлася. Він пам’ятав той поцілунок. Він весь час пік голову, а по спині від нього бігали мурашки.
– Отже по-людські хоче. Хоче як усі. Продалася, продалася за сочевичну юшку. Де, де та клята дача?! Я не хочу, чуєш Наталко, не хочу без тебе, ні тут, ні там. Де, де та клята дача?!
Друзі розповіли йому де. І от він тут в дачному будиночку лежить у бочці і дивиться на ті ж самі зорі, яких не бачив до Наталки, і на які не хотів дивитися без неї. Навіщо вони йому тепер? Навіщо йому тепер це високе безкінечне небо? Та не дивлячись ні на що воно все бачить і все знає. Але як, як?! Все ж таки як він зміг?! Второпати це Микола був не в силах. Адже це він дістався сюди з сокирою. Це він , як злодій, заліз в розчинене вікно. Він – боягуз, він – той, що завжди уступав, здавався, замовкав, уникав і слухався. Він зміг це зробити?!так. поряд з бочкою лежала сокира вся у крові. Так, так, я – звір, я – темний і брудний злодій. Вогонь, вогонь очистить мене. Він очистить її. Вогонь вже тут, вже зовсім близько. Микола чув його шурхіт з усіх боків, не бачив, не хотів бачити цей вогонь. І дивився тільки на зорі в небо. І це було тяжко. Туди, так туди, – та вже чистим хіба? І тут Микола по-справжньому злякався, бо зрозумів, що накоїв, зрозумів, що душу свою загубив навіки. Жаль, сором та відчай пронизали його і застрягли десь в горлі. Останнє, що прошепотіло йому небо, був вирок: «.. О, змій, о роде гадючий, – як ви втечете від за суду до геєни… Ідіть від Мне, прокляті у вічний вогонь, що дияволові та його посланцям приготований».
***
ПУТІ-ДОРОГИ
Була весна. Клавдія Іванівна йшла, дуже заморена і виснажена, з обласної поліклініки, куди її направляв сільський лікар. Дуже вже великі черги попід дверима цих обласних лікарів. А в таких чергах чекали чомусь зовсім молоді люди. Клавдія Іванівна вже була далеко не молодою, і там — у тих чергах — їй було навіть незручно.
— Оце стара надумала лікуватися. Ні, більше нікуди не піду, ні до яких лікарів.
Та й діла цим лікарям до неї не було.
— А що, бабуню, ви хотіли? Роки ж бо далі які?
І їй стало соромно. А які ж її роки. Всього 53. Хіба це роки? Це для неї життя промайнуло, як день. І не зчулася, як.
— І жити ще хочеться. А воно бачиш он як! Бабуня. Ні, нікуди я більше нізащо не піду. Не до яких лікарів.
Було вже далеко за обід. То ж треба поспішати на автобус. Додому ж бо їхати цілих чотири години. Весняне повітря перемішалося з вихлопними газами автомобілів, дерло в горлі і п’янило. Голова боліла дуже. Може ще і від того, що не змогла сьогодні пообідати як слід. Та все ж пахло зеленою травою, землею і жовтенькі квіточки по газонам привітно посміхалися де-не-де зненацька. Клавдія Іванівна йшла хутко, та все ж очима шукала ті жовтенькі усмішки і на душі від них теплішало. Людей навкруги було дуже багато. Прямо таки ціле море людей гойдалося і несло її. Від цього незвичного людського напору почувалася тепер на повітрі якось сильнішою чи що. Наче причасна була якоїсь магічної таємниці життя. Всі також поспішали і лилися, лилися як вода звідусіль. Хто з магазину, хто в магазин, а хто до метро як вона. А там вже у кожного своя дорога. Хтось ступає на ту, що догори, а хто вибирає ту, що донизу. Хоча які вони переплутані всі ці наші дороги, і навіть наші бажання тепла, любові змішалися, перетинаючись з недобрими намірами. Згадався Окуджава: «Переплутані наші дихання, переплутані наші сліди». Отак! Це дійсно так. Зненацька на одному з газонів прямо таки під ногами людськими Клавдія Іванівна побачила невелику чорну собаку. Вона була як маленький клаптик землі, де ще не виросла травичка. І її б важко було запримітити. Так горбочок собі й усе. Та її очі: такі повні сліз очі, блищали прямо заворожуюче. Собака дивилася на ноги людські, а іноді піднімала ті очі, шукаючи других очей — людських, і не знаходячи тих очей, знову схиляла свої очі до ніг людських. З рота тієї собаки лилася слина. Здавалося, що вона помирає. І ось тепер, якось опинившись на цьому газоні, благає людей про поміч. Проте, вона ціпко держалася передніми лапами за ще вологу після зими землю, та не в силах все ж довго держати голову з благаючими очима також схиляла її немов би кланяючись до ніг людських раз по раз. Підійшовши ближче, Клавдія Іванівна зустрілася з собакою очима. І не очікувано для себе заплакала.
— Що, старенька? Погано тобі? Мені також. І в тебе, бачу, теж уже роки.
«Може, вона їсти хоче, — майнула думка. — Може, вона з голоду вмирає, і оце тут її останній притулок, остання її надія». Оглянулася. Велике бурхливе море людське текло геть від собаки. Воно намагалося обтекти її, роблячи маленький завиток в течії. При цьому зовсім на собаку не зважаючи. І ще якусь мить жінка стояла поруч собаки, також шукаючи очей людських, але їх не було. Був натовп, різнокольоровий натовп, що як може переливався різними барвами під сяючим весняним сонечком, що так всіх цих людей любило. І просто так зігрівало та радувало. Навпроти, через дорогу було кафе. З розчинених дверей пахло їжею. Та й на вулиці прямо попід дверима і стіною стояли столики з напнутими над ними зонтиками. Там сиділи також люди. Вони щось їли і пили. Собака була зовсім недалеко від них, але ніхто не хотів псувати собі настрій цього весняного дня. Вони посміхалися один одному так приємно і радісно. Може хтось із них навіть кохає когось. А собака проводила повними сліз очима. Ті сльози текли по мокрим чорним рівчакам донизу. Вона в поклоні згинала голову, але нізащо не хотіла закривати свої дивні очі. Бо як би вона тоді благала? Поки ще відкриті очі — то є надія. Надія на порятунок. Не пам’ятаючи як, Клавдія Іванівна опинилася у тому кафе.
— Можна мені ковбаси для собаки он тієї, що навпроти вашого кафе вмирає від голоду, — випалила бармену, а той з подивом піднявши свої очі на цю чудну жінку, потім трохи зігнувшись — на собаку, що все ж була видна з вікна.
— Ви що здуріли? Чи що. Ви не бачите куди зайшли? Яка ковбаса? Ми торгуємо тільки м’ясом, дорогим м’ясом. Щось будете заказувати?
— А де тут можна купити ковбасу? — розгублено мовила Клавдія Іванівна і почервоніла.
— В магазині. Де ж іще. Бабуню, не відволікайте від роботи. Ідіть собі куди йшли, — він перевів свої очі на чоловіка, що стояв також в черзі, а Клавдія Іванівна вибігла з кафе і стала шукати очима магазин. Він був поряд. Та коли вона купила ковбасу і вже перебігла дорогу, путаючись під ногами людського натовпу, то побачила як то й же бармен, палкою б’ючи, проганяв чорну собаку, а та скулила і потроху все ж відповзала геть. І тут вона, миттю опинившись поряд, своєю сумкою замахнулась і вдарила того бармена по спині.
— Ти чого, дура, взагалі з ума вийшла? — він злякано кинувся тікати до свого кафе, а Клавдія Іванівна, зігнувшись над собакою, стала її годувати з руки. І вже нікого на всьому світі не було для них, лише ця літня жінка і собака. Вони зустрілися в цій біді і так були потрібні один одному. Собака довго принюхувалася під наполегливими словами жінки.
— Давай циганочко, давай чорнушечко, давай люба, хороша моя собака.
І вона все ж з’їла трохи, і схиливши голову, пригорнулася до її руки. А тепер лежала, і спокійно дивилася на Клавдію Іванівну і сльози потроху переставали текти, а рівчачки висихали. І тут жінка згадала, що в її сумці є ще вода негазована в пляшечці. Вона хутко витягла її, налила собі в руку і з руки вливала ту воду собаці, а та вже і сама її злизувала, а коли вода закінчилася, собака наче ожила і захотіла піднятися. Потихенько вони відійшли вдвох до контейнерів зі сміттям, що були через вулицю і там поклавши перед собакою ковбасу, що зосталася, Клавдія Іванівна мовила:
— Треба йти, циганочко, треба. Бо ще далеко мені добиратися додому.
Та тільки-но вона рушила, як собака потягнулася до неї. І навіть рвонулася, пробігши декілька кроків.
— То може і я з тобою, а? — вона спитала жінку очима і вони зупинились, якусь мить ще дивились у вічі один одному.
— Ні, чорнушко, не можу я тебе взяти. Не можу! Хоча мені дуже шкода, що не можу. Ти така симпатична і мила. Ти тримайся якось, прошу тебе.
Собака опустила очі. Вона все зрозуміла і, підійшовши до ковбаси, лягла. І відвела свої очі, а коли Клавдія Іванівна тихо пішла, полоснула тими очима її по спині і заскиглила.
— Який же тільки тяжкий день.
Видихнула, майже скрикнувши, жінка і подалася геть, прискорюючи ходу. Цей день кінчався, та як би ж бо з ним тоді кінчилися її поневіряння та біди. Ні, вони того дня, як виявилося, ті, що торкалися Клавдії Іванівни, тільки починалися.
На останній автобус вона вже спізнилася, а на таксі грошей не діставало.
— Може якось на вокзалі переночую, а рано вранці вже в дорогу, — так заспокоювала себе, а хвиля людська вже в метро на переході несла її дуже стрімко, хоча нікуди вже було поспішати. Та й сил якось забракло. Була вже дуже заморена сьогодні і якось ненароком спіткнулась на тому переході і Сам Господь Бог зна, а коли вже впала — то хвиля і накрила Клавдію Іванівну собою і прямо по ній пішли люди. Вони ж бо поспішали, і був вечір. Хто з роботи, хто ще куди. Скільки їх тих причин поспішати може бути у людей, та ще коли вони стікаються в одне місто. А тим містом стала цього вечора уже ця літня жінка.
— О, Боже мій! — волала вона, — людоньки, що ж це таке, поможіть! — і як могла лізла з-під ніг людських, — тепер сама, як та собака, побита і розгублена.
І все ж чиясь рука таки протягнулася і підняла її з того клятого місця падіння. Правда рука та була брудна, суха, прямо таки чорна. Та Клавдія Іванівна вчепилася в неї як за круг для спасіння втопаючого. І вже біля самого скла рами, що перегороджує вихід до поїздів, вона побачила свого спасителя. Це був бомж, що просив тут в метро милостиню. А поряд з ним стояли такі ж убогі ще троє: дві жінки і чоловік. Цей спаситель закричав на жінку поруч з собою, — що стоїш витріщилась. Бач женщінє плохо! Давай бігом води, чи що. Та подала пляшку з газованою водою. Клавдія Іванівна старалася ніколи не пити газовану воду, але тут пила жадібно з великої пляшки, з якої може за мить пив хтось з цих людей. Пила і згадувала свою циганку, чорнушку.
— А може треба було взяти її з собою і тоді не попала б я в таку халепу, але б куди я її забрала. В чужому місті і як би я її довезла додому в село? А як би добре було собаці у мене дома! Треба було таки спробувати, — гірко підсумувала роздуми і похнюпилась. А спасителі все клопотали біля впалої жінки. Вони запропонували їй поїсти хліба з оселедцем. Яка смакота! Це просто не передати! Потім вона знову пила газовану воду, знайомилась зі своїми новими товаришами, а згодом вони всі разом довго сміялися коли і в її сумку дехто із приходящих до метро людей кидали милостиню. Клавдія Іванівна, брудна з розбитою до крові рукою, від усього серця казала цим людям:
— Дякую. Храни вас Боже! Щасливого путі.
Додому вона все ж добралася наступного дня. Правда без гаманця, золотих сережок і обручки. Все це віддала сама своїм спасителям і віддала більше якби мала. Цим нещасним біженцям в своїй рідній землі, бо бігти їм не було куди і діла до них нікому також не було. Чого тільки за довгу ніч не розповіли їй ці добрі, знедолені, але зовсім нормальні люди. Якого тільки горя не звідує тут на землі людина! І що тільки не підстерігає нас бідолашних на цих путях, стежинках землі і вузьких, і широких. Блудимо собі, падаємо, хто підіймається сам, кого підіймає чиясь рука, а хто вже ніколи не в змозі піднятися. А щоб знайти єдину правильну дорогу по життю і вийти на неї — треба про неї просто знати, що вона є. І що це можливо. А найголовніше, що це і є мета нашого буття тут на землі. Знайти ту путь-дорогу — вузеньку, зате догори.
***
КАРТОПЛИНА
Було дуже сумно. Дратувала несусвітня метушня, яка є звичним явищем на вокзалі. Електричку довелося чекати довго, а навкруги вирувала печаль і стурбованість. Люди тут якісь особливо нещасні. Дуже всі заклопотані і відверті в своїм безвиході. Воно й зрозуміло — вокзал це те місце, де можна познімати всі маски і бути самим собою, бо не треба нікого дурити, що все гаразд. Отож, розгублені, зосереджені на своїх проблемах, хто чекав на електричку, а хто нестримно поспішав кудись. Всі такі різні. Маленькі і заморені від своїх валіз та чемоданів на фоні величезного вокзалу та безмежного неба — вони чимось схожі були на дітей. Тільки це були дорослі діти, бо вони вже нікому в житті не довіряли. Це було видно по тому, як чіпко кожен тримався за свій скарб.Оті свої величезні валізи, чемодани та гроші в кишенях та гаманцях. Життя також у кожного було своє і доросле. Де щастя було мало, а сліз багато.
Те життя так випробовує нас, людей. На кожному кроці і завжди змушує робити свій вибір. Від нашого вибору, мабуть, і залежить все оте наше життя.
Ці люди також, думаю, кожен вибирав сам своє життя. І судячи по всьому, воно дуже нелегке оте їхнє людське життя. Одначе, як і моє також.
Хто визволить нас, бідолашних, з полону біди, печалі з та страхи.
Серце наповнилося жалем до цих чужих мені людей і до себе. Хто всі ці люди? Що оце таке навкруги робиться. І я. Що я тут, в життя, роблю?
Життя, можно сказати, пройшло, а з ним надії і очікування також. Натомість зосталося оце банальне. А що я тут роблю? Наші пращури, мабуть, знали цю заповітну відповідь, а ми розгубилися і заблукали. Пітьма накрила нас, розгублених і безпомічних. То ж ми, люди, поставивши все в житті, як нам здавалося, під контроль, перестали виконувати якесь головне своє призначення і блукаємо тепер, а навкруги глупа ніч та журба.
Раптом щось таке дуже боляче здавило в грудях. Серце забриніло якимось особливо смутком, щось згадуючи. Перед очима у різні боки все йшли і йшли люди. У кожного свій клопіт. Що ж це так мені заболіло? Десь я вже бачила все це, і відчувала щось подібне. Згадка про це щось дуже болюче і важливе стискала і мучила, та /не розкривалась мені/. А люди все йшли та метушилися. В грудях, збиваючись, завмирало, а потім знов товклося серце. То ось воно що! Блискавкою враз спомин ударив в голову. Я зрозуміла і згадала водночас.
Це було дуже давно. Тоді якраз сповнилося мені вісімнадцять років, і батька подарували на мій день народження золоту каблучка, яка за декілька днів щезла з мого «салафанового» кульочка в тумбочці. І я все плакала та плакала за нею. То ж тужила я гірко. Так днів п’ять чи шість аж. То була перга в моєму життя така для мене страшна втрата. Адже нічого ціннішого я тоді і не уявляла собі. Отже, грішивши, що, його вкрала котрась з моїх подруг, з якими я жила тоді в кімнаті невеличкого гуртожитку, я відвернулась від дівчат і пішла геть. Розчарування в подругах було дуже тяжким. В кожній з них я бачила підступну злодійку. Кожну вже бачити не могла. Злість, відраза, відчай переповнили мене вкрай.
Так, все проходить, минається і змінюється в життя, а то зрада, користолюбство, заздрість, любов і ненависть, добро і зло, — вони незмінні. І я не мало тоді ясного уявлення про всі ці речі. Отож, ядуча кривда підступилася, і я піддалася їй і переповнилася нею. І тоді думалося, що вже ніколи не минеться образа.
Ми тоді були практикантками в санаторії на Чорному морі, де куховарили для відпочиваючих. Отже, я пішла від дівчат і тимчасово стала жити з майстром нашої групи кухарив-кулінарів. І була я дуже рада з цього. Адже тепер вже можна було більше ні з ким не дружити і бути самій зі своєю кривдою. Тоді ж я перейшла з офіціанток в залі до овочевого цеху. Бо дуже боляче стало бачити людей. То ж місцем роботи біля картоплечистки була дуже задоволена.
Тепер я могла повністю віддаватися своїм думкам на самоті під гуркіт машин. Така собі механічна робота. Відрами засипала картоплю до картоплечистки, і вона там під струменем води милася, крутилася і чистилася сама. Потім діставала, дочищала і віддавала на кухню вже очищену картоплю. І знову і знову. То ось якось наповнивши картоплею машину і запустивши все як годиться, я побачила, як сталося маленьке диво. Одна картоплина під тиском води проскочила між жерновами, вилетіла і закотилася під стіл. Коли я дістала її і кинула до інших картоплин, вона знову блискавично вискочила і впала мені під ноги. Я підняла ту картоплину і у мене рука не піднялася її знову закинути до машини. Натомість я стала дуже уважно роздивлятися цю дивну картоплину. Так собі, звичайна, неначе як і уся картопля. Та для мене вона стала особливою. То ж я її витерла рушником і вирішила більше не примушувати чиститися, а поклала в куточок під стіл, якнайдалі від чужого ока. Так вона там цілісінька і лежала, дивлячись на мене змовницьки.
А я з тої хвилини зовсім по-іншому стала дивитися на всю картоплю, що потрапляла до машин. Тепер для мене всі ті картоплини стали схожими на людей, що метушаться, товчуться по життю.
Вони пробують вискочити і подивитися з боку на все це безладдя. Та з того чи іншого боку вже оголені, вимушені вертатися в ту круговерть. І лише ця картоплина зоставшись зовсім цілою підряд два рази вискакувала, і тепер заслуговувала на споглядання і навіть на спілкування зі мною.
Три дні моєї праці змінювалися трьома днями відпочинку. І на ці три дні я не могла покинути свою картоплину і брала її з собою. Бо дуже боялася, що її винесуть прибиральники. Бо спершу, зоставивши її поспіхом і забувши про неї, через три дні я знайшла її під холодильником, куди вона, мабуть, закотилася втікаючи із-під віника.
То ж я відпочивала свої вихідні дні чи на морі, чи в кімнаті з книжкою, а картоплина лежала у мене під ліжком і чекала, коли ми знову підемо на роботу, і вона знову буде свідком, як розбиваються серця і тріскається шкірка її сестер. Мабуть, їй було боляче, як і мені, дивитися на це. Адже ми з нею знали тепер, це не просто картопля чиститься.
І коли я опинялася на пляжі, чи на вулицях міста, де було безліч людей, і вони жили собі, відпочивала, грали на спортивній площадці в м’яча, бігли купатися, поспішали у своїх справах, я загалом бачила оту картоплю в машині, картоплю, яку ми, люди, чистили і відправляли на кухню, а потім з неї варили борщ. І від цих думок ставало дуже сумно.
Ні синє дивовижне море, ні пекуче загадкове сонце, ні безмежно красиве небо з попелястими хмаринами не відвертало надовго мою увагу і не забирало мої роздуми. Адже це на їхньому фоні відбувається щось дуже не зрозуміле. Бо людям тут боляче, і вони хочуть знайти віхи і вистрибнути, і подивитися з боку на все, що відбувається, зрозуміти, що діється? Та не в змозі, бо життя закручує. Люди, звичайно, не виказують цього. Хочуть вірити. Що все добре. А замість цього добра продовжують робити одне одному ще болючіше. Вони сходяться та розходяться. Розчаровуються постійно та здирають один з одного шкіру, розпорошують душі і спустошують серця. Отакі болючі залишають по собі сліди люди, не залишаючи часто жодного шансу іншому. А звинувачують також одне одного, забуваючи любити піклуватися за ближнім своїм. Не знаючи ніякої турботи за інших, зостаються, звісно, одні і питають: хто винен!?
А хто ж винен? Якийсь мудрець сказав, що людина не кидає камінь, а є тим каменем. Господи, люди вбивають одне одного! А може їх також хтось висипає з видра в цю машину життя, як я оту картоплю.
Час практики моєї скоро сплинув, і я зі своєю картоплиною в ті далекі роки, як оце і зараз сидячи на вокзалі, думала все свої тяжкі думи. Картоплина лежала в сумці поверх одягу і теж вдивлялася своїми очками в безкінечний потік людей ї валізами, чемоданами, грішми. І тоді також вони всі поспішали заклопотані, метушливі, розгублені. А може часу і немає зовсім. Все, що діється, вже діялось и буде діятися завжди. І нічого нового немає під Сонцем! Завжди, чи поки ми чогось не зрозуміємо, чи не навчимося прислухатися до себе і до інших, щоб знайти відповіді в собі. А ще зрозуміємо, що треба довіряти людям і своїм інтуїціям, щоб навчитися любити оцих людей. І любов наша, можливо, відкриє нам, що оце все таке, і хто ми в усьому цьому.
Біль в грудях пройшла, і в душі якось прояснилося. З’явилася впевненість і розуміння, що недарма оце в житті перекреслили ся оці два вокзали. А перед очима спалахнув квітучий кущ картоплі, що виріс у мене вдома під вікном від тої моєї картоплини, що тоді не дала «себе піймати», в вискочивши в ті далекі роки з отієї картоплечистки, багато чому навчила мене і продовжує навчати. Бо я завжди буду її пам’ятати. Ця картоплина повідала мені, що є руки, які не тільки з відра висипають, але й насаждають, щоб добро голубіло, цвіло і перемагало.
***
ЧОЛОВІК НА СМІТНИКУ
Кожного ранку спочатку виглядаю з вікна подивитися на термометрі температуру. І мимоволі бачу напроти свого будинку контейнер зі сміттям одного чоловіка, що наче навічно приріс до нього. Здається, він і жив там. А коли це почалося?
Мужчина у незмінному чорному плащі й береті, з палицею в руці щось вишукував, тикав та діставав якийсь мотлох. Потім він обережно все це складав у величезну валізу, зосереджений і навіть задоволений. Ніколи не бачила його п’яним, як інших його побратимів, що іноді також приходили сюди. Був якимось особливим, дуже серйозним, мовчазним, наче німим. Хоча з рідка таки розмовляв із товаришами, які хутко щезали, наче він їм був не за компанію. А він лишався й надалі на цьому смітнику, наче на варті чогось особливого.
Хвилину я, застигши, дивлюся на цього дивного чоловіка. Ще якийсь час тяжко нотка жалю живе в мені, а потім легко й непомітно щезає. Домашні справи, діти і просто щоденна колотнеча витісняють її.
Та все ж протягом дня, визирнувши з вікна, знову відчувала болісне, моторошне хвилювання. І сором.
Бо він усе був там. І в нього було втаємничене життя. Він щось собі складав, засовував, відносив, і так безкінечно. Навіть у непогоду, коли від дощу та вітру деренчала шибка мого вікна, а я готувала улюблений зелений чай, щоб зігрітися, той чоловік власноруч збудований навіс. Причіплював до контейнера і перечікував дощ, прикипівши чорною грудкою до стінки навісу.
Господи! яка ж лиха та зрадлива доля загнала цю людину у ту діру?
Адже хтось мусить у нього бути. Він же не собака покинутий. Хоча б жінка якась, чи діти, хоча б хтось мусить йому допомогти. І відчуття відчаю, болю та сорому полоснуло по серцю і застрягло в цей недільний ранок на диво глибоко. Не проходило легко, як завше.
— Ні, не треба так багато думати про це. Не треба, не загрожує чимось небезпечним. Адже в домі панує звичайний, спокійний затишок. Треба продовжувати просто жити особі. Ну що я можу зробити, що?
Прислухалася до безпосереднього базікання мужа з дітьми. Вони жартували, сміялися, товклися на дивані біля телевізора. Та цей домашній мирній клопіт щось сьогодні не заспокоював, а дратував.
— І що він оце мені так засів в голові, цей чоловік. Господи, помилуй, що за дурня?! Хто він мені? Чому оце раніше він був простою декорацією буття, а сьогодні все зовсім по-іншому?
Чому це мене так бентежить. На душі так тяжко, а очі знов і знов повертаються до того вікна. Чому серце так докоряє мені в чомусь?
— Ні, треба дізнатися, що то за один. Звідкіля взявся? А як дізнатися, не підійду ж я до нього і не скажу йому оте — здрастує, я ваша тьотя, а хто ви, добродію? Та й навіщо мені це. Усиновляти я його не збираюсь. Все, досить, досить! Здуріла я, чи що?
Сніданок був уже готовий. Якось за цими думками непомітно став на стіл чайник і улюблені грінки чоловіка і дітей.
— Слухайте, дорогесенькі мої, а чи не знаєте ви що про отого бомжа, що, здається, живе на нашому смітнику. І доля, здається, не залишила йому жодного шансу.
— Мамо, що ти за столом оце надумала балакати про нього?
— Перестань, будь ласка. Можна хоча спокійно поїсти.
Діти зиркнули в вікно, взяли свої чашки та тарілки і пішли пити чай до кімнати, крикнувши на ходу:
— Приємного вам апетиту, дорогенькі батьки.
Чоловік враз спохмурнів і буркнув:
— Ні, справді, чого оце ти зранку про цей смітник, про бомжів, за сніданком?
— А тобі оце аби дорікнути?! Я сама не втямлю, що це мені спало. Ну чесно, сама не знаю, що зі мною. Оце скільки років нічого чоловік на смітнику, то й на смітнику. А це сьогодні щось на мене найшло. Я просто не можу заспокоїтись. Чи не знаєш, бува, ти щось про нього. Мені дуже хочеться дізнатися, що спонукало його до такого жахливого життя.
— Та якось хлопці на роботі казали, що він сам будівельник. Приїхав з Росії до своєї колишньої дружини, щоб помиритися. Вона ж бомбувала вже на нашому смітнику і дуже хворіла. Не пройшло і місяця, як померла бідолаха. Він тоді дуже тужив за нею. А зараз у нього немає ніяких документів, бо десь загубилися. Тож повернутися до Росії вже не може. Все у чоловіка пішло за водою.
— Свято місце пустим не буває, — і чоловік зовсім байдуже розсміявся.
— Що? Що таке? Чого це ти. Що оце за ідіотський сміх. З нього, з живої людини сміятися. По кому? Вони дзвонять по нас, милий мій! — і раптом гірко розплакалась.
— Ти сама не снідаєш, то дай хоч людям спокійно поїсти. Прям дурість якась та й годі, чоловік зі смітника, бачиш, ти дорожче за власного чоловіка, — він похапцем схопив тарілку з чашкою і зник з очей.
— Так їм не до душі мої смішні потрясіння. Посварилася оце з усіма, не зрозуміло навіщо. Та й треба вже давно йти на базар. Досить на сьогодні неприємностей. Нічого, все владнається, — як могла заспокоювала себе, потім зібралася хутко і вийшла, щоб йти до базару, та ноги чомусь принесли мене до смітника.
Чоловік саме збирався снідати. Він розложив на газетці кістки з-під риби, якісь сухарі, жовті огірки і ще щось зовсім незрозуміле лежало на краєчку газети.
Я стала, як вкопана, зовсім недалечко, і не сміла підійти ближче, по щокам знову потекли непрохані сльози.
Не второпаю оце, що мені робити? Що робите? Прямо розгубилася зовсім. Адже так не можна снідати. Так не можна жити! — різко, не розуміючи нічого, розвернулася і побігла, майже бігом побігла в бік найближчої крамниці, щоб встигнути щось там купити, поки цей чоловік не поснідав отією гидотою. Все тіло тремтіло, руки розгублено щось шукали в сумці, і страшним болем пекла голова. Я вся горіла пекельним полум’ям сорому і вини. Накупивши ковбаси, хліба, яєць і булочок, я також бігом бігла до смітника, щоб поспіти, і чоловік зміг би нормально попоїсти людської їжі. Прибігла, і, ховаючи очі, простягнули пакунок.
— Ось, візьміть, будь ласка, це їжа для вас. Візьміть, — так з простягнутими руками, повними їжі, стояла довго, бо чоловік, здавалося, не звертав на мене ніякої уваги. Він продовжував сидіти коло своєї газети, щось жував, і спокійно так, наче ненароком, розглядав мене. Його спокій, внутрішня зосередженість, упевненість просто підкосили і вкрай збентежили.
— Ви не розумієте. Це їжа. Вона зовсім свіжа. Візьміть її, будь ласка, — я тремтячим винуватим голосом просто благала його, а він спокійно піднявся, підійшов до мене, дуже уважно подивився мені в очі, а потім взяв мене за плечі, розвернув у бік мого дому і мовив дуже тихим і лагідним голосом.
— Іди додому і неси все це дітям. У тебе же їх троє. Дітям неси цю їжу. Мені не треба, я вже звик до свого життя.
— Як то звик? Чому? Прошу Вас, візьміть, не ображайте мене — будь ласка, — отак стояла і скиглила я в ту мить, як убога якась під церковцю, просячи милостині.
— Хай Господь завжди буде з тобою, і щоб завжди ти чула Його, як оце зараз, а я також з Божою допомогою проживу, і не хвилюйся, не треба хвилюватися, що це ще за сльози. Дякувати Богу, у мене все гаразд. І не візьму я нічого. Ні, не візьму. Неси дітям. Чуєш!? — казав все це вже строго і владним тоном, не терплячим ніяких заперечень.
Я стояла і, задихнувшись, не могла більше говорити. Голосу не було, бо великий згусток застряг у горлі. А той чоловік, продовжував їсти, не звертаючи ні на що уваги. Наче він один на всьому білому світі. І не йдуть поруч люди, і ніхто не дивиться нього, і мене нема наче зовсім, і нікого наче нема…
Я мовчки поклала пакунок з їжею там, де стояла, і пішла, не бачачи, куди і навіщо. Серце моє журливо плакало. Я й не отямилась, як сама опинилась в якомусь кутку між двома будинками. Хотілося чомусь заховатися самій від людей. Щоб ніхто мене не бачив. Здавалося, що всі за щось докоряли мені. Журлива, нестерпна думка про свою безпомічність бентежила вкрай. Куди подіти оцю важку, як біль та жаль, думку? Як примусити себе думати про щось інше і продовжувати свій шлях. Той буденний, звичайний, щоденний шлях до базару. Та згадка про того чоловіка заполонила і поглинула всі думки. Нестерпний жаль та смуток великою сніжною грудкою покотився в серце моє, і заполонив мене всю собою. Все всередині похололо.
Я була зовсім беззахисною, і нічим було зарадити ні собі, ні тому чоловікові.
— Як між небом і землею може існувати такий контраст, а синє небо може спокійно дивитися на це.
І як отому простому чоловікові, бачачи цей констант життя, вдається гідно нести тягар свого людського життя?
— Ні, звичайній людині це не під силу? Я би ніколи не витримала цього. Невже з отією тільки. Господньою допомогою це можливо!?
А життя гуло моторами машин на дорозі, косарок, що скошували траву по газонах, лементом дітей, людей, схожих на заведені машини. Сьогодні я загубилась у цьому ґвалті й не знала більше, де вихід.
Люди поряд пленталися також розгублені. Перший раз в своєму життя, я бачила їх такими. Вони йшли собі — кожен до свого смітника. А небо дивилося і тихо звало їх, а потім заплакало з жалю до них легеньким теплім дощем, що стікав по моїх та їхніх щоках.
***
ПОПЕЛЮШКА
День скінчався.
— Нема ніяких сил і зла вже зовсім не хватає. Чортове колесо. Треба ж йому зламатися саме зараз і тут, — кричала Віра і тупотіла ногами, тикаючи інколи ногою по колесу невеликої переробленої дитячої коляски, всього на двох колесах, в якій було повно металобрухту.
— Ні, я не розумію, а що ти оце розсілася собі, Марино? Щось же маємо робити. Сонце вже скоро зайде.
— Я розуму не доберу, що тут можна вдіяти, Віро. Колесо ми все одно не відремонтуємо вже. Воно ще з самого початку спадало. То ж на однім колесі весь цей металобрухт до школи не довезем.
— Ні, ти що, дурна, чи що? Отак оце сидіти. Роби щось, чуєш чи ні, — Віра підбігла до Маринки і торсала її за плече. — Придумай щось. Зараз же щось зроби! Мені ще на танці ввечері треба. Адже Володька чекатиме. Зібратися ж треба. Ти чуєш мене, Марино, — скиглила Віра.
Марина стомлено сиділа на каменюці і, підставивши сонцю лице, мимоволі задумалась про своє. Вже зовсім настала весна. Яке ж тільки повітря легке та запашне. Пахло зеленою травою, гнилим, ще з того року листям, і бузком, що майже вже розквітнув. Попід ногами бігало декілька червоних божих корівок.
— Ух, как неловка божия коровка, то ли дело муравьи или ящерицы, — протягнула, співаючи, Марина і розсміялася не знамо чому.
— Ти, що, зовсім вже здуріла, чи що? Завтра як не здамо металобрухт, нам класуха задасть, будь впевнена. Вже всі строки вийшли. Староста теж задовбала вже, — і тут Віра раптом на півслові запнулася, почервоніла вся, і витріщивши очі, перевела погляд на дуже вже прегарного хлопця, що відчинив двері сараю майже під носом у Віри. Він витирав руки ганчіркою в мазуті і сміявся так весело і щасливо, що Віра ладна була провалитися крізь землю перед цим незнайомцем.
— Що, тут у вас трапилося таке!..- він підійшов до коляски.
— Та ось колесо, — видавила з себе Віра і на мить опустила голову. А піднявши її, зиркнула великими синіми очима вже зовсім по-іншому, впевнено і зухвало. Адже вона знала собі ціну. Он як всі хлопці у школі божеволіють від неї.
— А ви, що тут, мотоцикла ремонтуєте, — зазирнула через плече хлопця до сарая і вже мелодійним, лагідним голосочком забриніла, як та пташина весняна.
— То може і нам якось зарадите. Ось така собі халепа…
Марина не прислухалася більше до розмови. Вона знала, яка Віра спритна кокетка, і як вона завжди заворожує хлопців. Лишень сиділа, спохмурнівши, і наче справи їй ні до чого не було, та все ж мимоволі роздивлялася на хлопця. Він був зовсім дорослим, років двадцять або і старший, чорнявий, з вусами. Накаже тіло міцне і гарне. Футболка щільно облягала його неначе залізні груди. Він щось там робив біля коляски, балакав та весело сміявся з чогось.
Немов би той принц з казки, такий загадковий, недосяжний красень, що очей від нього просто не відірвеш. І чогось захотілось плакати. Віри вся наче розквітла. Метеликом літала навколо нього і теж нагадувала принцесу з «Попелюшки». Така тендітна, маленька красунечка, яка точно знала, що в майбутньому на неї чекає бал.
Але він! Він був зовсім неймовірно гарний.
— Ніколи у мене не буде такого хлопця, — пробігла думка, і від неї аж задихнулася Марина. Ніколи. Похапцем, щоб не було помітно змахнула ті чортові сльози. Його зосереджені добрі очі таїли щось незрозуміле. Такі спокійні упевнені рухи. Ще б пак. Якісь дві дев’ятикласниці потрапили в халепу, збираючи металобрухт. Для нього, ясно, ми ще малі соплячки. Хіба ні? Та Віра упевнено прокладала свій шлях до перемоги. Вона заглядала йому у очі, допомагаючи, притискалася наче зовсім випадково. Як же вона гарно сміялася.
І яка ж вона тільки гарна була! Біле волосся спадало на плечі, перепліталося на чолі. Очі немов би те небо. Вся сонячна, промениста як шовк. Так, вони дуже гарна пара. Плакати вже більше не хотілося. Стало спокійно і трохи холоднувато. Марина не закохалася, ні. Хіба можна кохати принца якогось недосяжного. Вона тільки милувалася ним і нею. І думала про те, що одним Бог дає красу, упевненість якусь неземну чи що. І ще щось таке, що робить їх завжди і у всьому щасливими, а інші люди не мають куди приткнутися, і все у них якось не так виходить. Неначе шукають чогось собі, та не знаходять, очікують якогось дива. Ось і зараз Віра знову знайшла цього хлопця, і вже має його. І така рада, щаслива і впевнена. А вона, опустивши очі, сидить і навіть слова не може вставити. Ну що вона скаже. Ні, у неї немає слів, немає! То й нехай собі. Вона дуже любила свою подругу. Дуже! І як її не любити, таку принцесу. Прізвище у неї було також особливе — Колосова, а Марина з любові називала її Пшенічкіною, або — пшеничко ти моя, Віронько!
Віра першою у класі стала з нею товаришувати, коли вона, новенька і розгублена, прийшла в їхній сьомий клас. З сільської школи і в кирзових чоботях та зеленому фартуці, зшитому з материної спідниці. На голові дві косички з атласними смужками. Опудало, та й годі. Вся школа тоді збігалася подивитися та досхочу посміятися з неї. А Віра захотіла навіть сісти з нею за одною партою. Хоча не одразу. Десь з місяць Марина таки сиділа од собі. Бо всі навідріз не хотіли з нею сидіти. Хоча класна керівниця хотіла якось зарадити цьому, та не змогла.
Тож ні в чому не могла відмовити Вірі Марина. Поступала догоджала і навіть боготворила її. Так і сиділа вони вже майже роки за однією партою. Принцеса і Попелюшка.
Віра у восьмому класі задумала якось змінити Марина. Подарувала їй свою стару форму, чорний атласний фартушок, зробила модну стрижку, і ахнула і вона, і Марина теж. Бо впізнати не можна було. Такою зненацька симпатичною стала.
Віра тоді дуже раділа з цього, і особливо, коли і в клас першу мить ніхто не впізнав Марину.
— Он як я тебе сотворила. Он як! Он як! — все дивувалася, дивувалася та розглядала, роздивлялася з усіх боків свою подругу.
— Симпатична моя. Яка ж ти мила.
Марина пам’ятала, як Віра, обнявши за голову, притулила її себе і погладила так тепло і люблячи, що Марина розплакалася від щастя. Ніхто і ніколи в життя не гладив її по голові. Навіть мама це було найболючішим. Мама не любила її.
Чому? Як це можливо, не розуміла, постійно шукала відповідь на це пекуче запитання, та на знаходила.
Просто батько любив Маринку найбільше з усіх дітей, за мабуть, мама і не любила її найбільше. Через те, мабуть, і живе тепер в гуртожитку-інтернаті. І ніколи не хотіла їхати додому. Більше того, у вихідні жила у Віриній сім’ї. на канікулах теж. Та всі до неї вже звикли. Мали не за чужу.
Та як же вона мріяла про диво якесь. Яке раптом все змінить її життя. І мама її буде любити, і все в життя тоді в неї буде добре. Вірила в це дуже.
Та якось чогось збагнути, зрозуміти все ж ніяк не міг. Чогось, мабуть, вона в житті не розуміє. Це як в математиці. Знаєш формулу — то розв’яжеш задачу, а ні — то й ні. А вона не знала її формули, не знала…
— Все, Мариночко, йди-но сюди. Ми вільні з тобою, немов пташинки. І можем йти додому.
— Як це, а металобрухт?
— Наш новий герой сам відвезе все до школи і запише на нас — Віра дивилась на нього хвацько і ніжно водночас.
— Мене звуть Женя, а тебе, я вже зрозумів, що Марина. То все правильно, йдіть собі, а зустрінемося ввечері біля твого, Марино, інтернату. Він зовсім недалеко від мого дому. Мені Віра розповіла, що там збирається вулиця у вільну перед сном годин. Тож я підійду.
Віра вже тягнула Марина за руку, сміялася, та на прощання махала Жені рукою.
— Мене!? Антоніно Іванівно, адже не може буть, Віру, або нас обох він кличе.
— Ні. Там дуже гарний хлопець, і хоче він бачити Марину ж поспіши. Бо чекає.
Віра ворогом дивилася на неї. Ще ніколи в своєму життя марина не бачила таких ворожих очей.
— Ні, ні, ні!!!
Я не можу. Ні, я не хочу, — Марина від сорому заховала обличчя в долоні і розплакалась.
— То ж я піду і скажу йому. Що ні, чуєш. Ні. Ти не можеш, і бо ти не хочеш. Та й час мені вже йти додому. Прощавай.
Двері гуркнули, а Марина так і не підвела очей. Вона довго сиділа та плакала, потім, не відчуваючи нічого, мов завмерла. Зовсім машинально дісталася до кімнати і, не роздягаючись, заснула.
І снився їй Бог, який дуже любить її. І взявши лагідно, як в дитинстві, на руки, сам Великий Бог ніс її по Своєму Царству Небесному. Грала дивна музика. І було Марині так тепло, сонячно, спокійно. А коли треба було вранці вставати і йти до школи, вона не встала. Бо не хотілося прокидатися. Знов і знов заплющувала очі в надії побути ще в тому Царстві у Бога. Її кликали до школи дівчата з кімнати, потім вихователька примушувала встати. Та Марина до школи не пішла.
Відвернувшись від усіх до стіни, вона нічого і нікому не могла, не хотіла говорити.
***
МЕЛОДІЯ З ЧУЖОГО ВІКНА
Була просто собі весна. На лавочці в парку сиділа втомлена життям жінка. Це було її улюблене місце. Тут вона відсапувалась від життя та зажди трошки «прозрівала». Ось і сьогодні поруч лежали валізи і бездушно чекали свого часу, а вона без всяких радощів і надій почувалася зараз неначе кораблем в морі, що заблукав і шукає тепер свій маяк.
— Весна, як же хочеться хоч би трішечки бути схожою на неї, щоб також безтурботно сяяти та радіти.
Але з усіх боків хвилями її било море життя. Тут ніхто не звертав не неї уваги. Бігала собі дітвора і горланила щось, пестячи приємними спогадами. То, мабуть, хвилі дитинства легенько торкалися душі.
Молоді дівчата пропливали в усі боки, поспішаючи кудись і дзвінко сміючись. Неначе привіт із юності. Цей сміх лоскотав нерви і бентежив чимось дуже приємним. Весняні усміхнені закохані пари легким вітерцем торкалися серця і зникали, наче білий цвіт з вишень.
А ще на гребні цих хвиль життя були упевнені в собі солідні чоловіки і жінки. Дуже поважні, з побілками, машинами, шляпами і всяким іншим мотлохом. Авжеж, вони думали, що дуже надійно стоять на тому гребні. І зовсім нічого мабуть не підозрюючи, торкалися своєю впевненістю її ніг і зникали десь за плечима. І всюди, всюди були розгублені, наче горобці, зовсім старі люди. Ось бабуся з дідусем щось згадали, замислились і озирнулися. Потім ще довго повільно ляпотіли ногами, тримаючись одне за одного, та й присіли на лавочці поруч, і наче завмерли, осяяні сонечком. Більшість із старих одиноко простягали руку, яка зависала в повітрі, — бо не було їй опори. Так і проходили вони мимо, позначені осінньою журбою літ, все шукаючи та намагаючись налапати ту опору.
Хто всі ці люди? Що це все, що навкруги тупотить, голосить, перемагає одне одного, зливається в шум особливого якогось звучання. Воно було загадкове і незрозуміле, немов би море життя в цю мить погнуло щось важливе, саму суть. І немає тепер відповіді.
Хотілося дивитися і дивитися. Слухати і слухати це різноголосе. Різнобарвне, мрійливе життя, щоб зрозуміти щось дуже важливе, усвідомити щось дуже необхідне.
Та ось з вікна чужого будинку, що зовсім недалеко стояв, долинули звуки чудової музики. Найяскравіше грала скрипка. Так, це запис Антоніо Вівальді «Пори року» — Весна. Було дуже добре чути. Напрочуд добре, неначе тут поруч заради цієї чудової миті повернувся час. Зовсім неждано і негадано якесь світло спахнуло в грудях і серці жінки. Сонячні промені мільйонами чарівних палиць осяяли все навкруги зовсім по-новому. Потроху ставала зрозуміліша вся ця метушня. Неначе з неба повстав весняний світанок. Все підкорилося цим трепетним звукам і наповнилося високим сенсом буття.
Онде хлопчина, зустрівши очима з дівчиськом, завмер і потупився. Гілочка розквітлого бузку загойдалася, підспівуючи тій скрипці, а небо поспішала низенько прихилитися до землі, що прокинулася тепер від цих звуків. Ось вони обнялися, злилися однією піснею буття і співали голосом тієї скрипки.
Весна! Звідусіль легкими хмаринками наближалися і заповнювали все навкруги зовсім нові почуття, таки рідні і чомусь забуті…
Якась недосяжна, дивовижна істина різнобарвного світла лилась і лилась на людей. Аж в очі ударило і осліпило. Лише там дуже далеко круглий горизонт з усіх боків змикався. Так, земля все ще кругла і все ще обертається навколо сонця.
Жінка заплющилась і прислухалась до себе. Щось зовсім нове ожило і ній, І щось безмірно велике оберталося тепер навколо неї. Мабуть то весна так зазвучала власною піснею серця. Бо в ньому проснулась велика і проста мудрість життя, що так природно жити, любити і віддавати все, щоб ця музика гармонії і любові вже не стихала ніколи. Хотілося бути! Бути, усвідомлюючи себе часткою тієї вічної гармонії світу, такого безмежного, неосяжного світу. Тільки тепер зрозуміла, що то таке — цінувати кожну мить свого життя.
І жінка сама тепер уже лилася і лилася цим морем життя, злившись з тією весняною скрипкою, що лунала зовсім поруч із чужого вікна.
***
***
Засновано на реальних подіях