Соломина. Новела

01-10-2010, 1 комментарий Просмотров: 813

1061684На зупинці Надійка стояла вже давно.  Холодно і похмуро. Останні дні лютого, все розтавало, мерзли мокрі ноги. Ліворуч церква, чулися дзвони недільної служби, праворуч річка Оскіл. Через ту річку вперто пролягав міст, яким їхало безліч автомобілів та автобусів.

Куди ж бо їхати? Куди?

Вже й базар за спиною став розходитися, і на зупинці товклися, штовхалися люди. Ті, що продавали щось, або купували щось цього недільного дня.Як соромно, Господи, як соромно.

Сльози зривалися з очей. Почувалася зовсім розтоптаною, і здавалося їй, що всім вона заважає. Адже люди всі зайняті, ділові, поспішають з базару додому. У них своє життя.

Надійка теж побувала на цьому базарі. Там все продавалося, і все купувалося, як і на всьому білому світі. Господи, аж сумно так стало і болісно від того базару.

Їй дуже важко було ходити тими рядами, бо на руках спала її дитина. Малий, вже більше року хлопчина. Він так зігрівав її груди, такий був беззахисний, що почувалася з ним трохи сильнішою. Хоча ноги в неї підкошувалися. Адже сьогодні їх виписали з лікарні. І Надійка після сильної застуди була ще слабка. Тож довго не виходиш. Купила солодких сухариків та яблучного пюре для сина, та й стояла тепер, на знаючи як знайти прихист для себе та свого хлопчика.

Він поки що спав, а Надійка вже й не стримувала своїх гірких сліз. Вони текли, морозили обличчя, а з ними й пропливало перед обличчям все її мале життя. Бо мала всього двадцять три роки.

Було важке дитинство в батьків. Похмура, недобра сільська хата, яку завжди сповнювали безкінечні сварки, дорікання, бійки. І звідти хотілося тільки втекти.

Мріяла завжди про лікарню. Там тихо, спокійно. То ж хворіти зовсям не боялася, а навпаки. Захворівши лежала, відпочивала та лікувалася із задоволенням. А ще… мріяла Надійка про щасливе майбутнє життя. Лишень скоріше б їй вирости. І тоді все буде залежати тільки від неї. Бо людина сама будує своє щастя. Так говорили всі. А колись…колись вона зустріне свою долю, своє кохання. Те, що на все життя. Вона чекала.

А це все життя бачилося тоді таким великим, жаданим, таємничим і щасливим. Не  судилося! Тільки-но почавшись, все те життя скінчилося. І сьогодні їй нікуди було йти, нікуди було їхати.

В життя все було не так, як в хаті її дитинства, і не так як учили в школі. Там все лихе неначе чекало її, щоб посипатися їй на голову.

Зрада коханого чоловіка, прокльони матері, чужа та ворожа хата свекрухи, де звідусіль відчувалася небезпека. Та не хотіла Надійка про це все це думати. Бо страшніше за все, зараз їй дзвеніло в віхах.

Хто я тобі тепер, любий? Хто?

Ніхто, — впало на голову і, як мечем, відтяло її. — ніхто.

В гуртожиток, в якому жила сестра і дозволила трохи пожити у себе, — не пускав більше комендант. І лікарня вже зробила свою справу. Дозволила в спокої зализати рани. І тепер вона їй нікуди було іти і нікуди було їхати. То ж на що вона сподівається? Чого чекає тепер? Хто і навіщо так поглузував з неї і за що? Чому доля так відвернулася і кепкує?

Люди добрі, люди добрі!

Нило серце і темніло в очах. Губи потріскалися і боліли. Та все ж  торочила оте. Люди добрі, люди добрі! І захлиналася від сліз. Чому?

Як мені тепер бути? А може ні, не бути, раптом ударило в голову. Може не бути. Оце тобі й на — прямо як ото у Шекспіра. Перестала плакати, напружилась вся і завмерла. Було зовсім байдуже.

Аж ось же він, класичний міст, і ось вона, чорна, холодна річка, вона бездушно собі чекає, щоб схоронити і забути.

Зовсім байдуже? Ні, дуже лячно ступити у бік річки, усередині все холоне, і Надійка стоїть як укопана.

Ой, люди добрі, люди  добрі, — клекоче всередині, а вони, ті люди, дивляться зовсім порожніми очима, а вони штовхаються з усіх боків, і вгледівши на щоках сльози, питають для чогось:

Куди вам, куди ж бо вам?

Якби ж то знати, куди. Як соромно, Господи, як соромно!

А може, зайти до церкви, розповісти, що дитину в дитсадок не беруть, бо нема прописки і стажу роботи, а черга там дуже велика. На роботу також не беруть, бо нема прописки, а є дитина, яку нікуди подіти. І ніхто із тих людей, чиї пороги вона оббивала, не розуміють. Може вона і ніхто, але ж вона і ньому. Та люди жили своїми життям, за своїми законами, в які Надійка не вписувалась. Всі навколо були якісь благополучні, впевнені в житті, в усьому, що є навкруги, і вона їм тільки заважала та псувала настрій.

Люди добрі, люди добрі. Ой, людоньки, як боязко, соромно і страшно. А може є якась соломина, за що б схопитися і врятуватися?

Та де вона, та соломина. Буде вона на мене чекати. Адже вона ніхто. Думала, хоча б квартиру знайти. Та люди й балакати не хочуть. Бо дитина. Дитина є, а чоловіка немає. Ніхто на квартиру не брав. Яка ж бо там уже соломина. І Надійка безпомічно вдивлялася і вдивлялася в очі людей. Де ж той знак долі, де!? Чи тунель пітьми безкінечний? Чи нема і не буває в цім тунелі для неї життя, світлі, сонечка?

Щось тут не так. Люди, що? Чи ви знаєте? Що тут щось не так. Де соломина!?

Надійка раптом відчула. Що її може затягти в оцю холодну і темну прірву. Позаду якийсь бомб прошепотів, насолоджуючись мабуть Надійчиними слізьми.

Випий, полегшає, — і підійшовши, простягнув їй брудну склянку з якоюсь рідиною. Зиркнула йому в очі і оторопіла. Господи, там така масляна, страшна прірва! Там суцільна пітьма і застигле нескінчене горе.

Оце так знак долі.

Щось зовсім не те коїться навкруги. Не так має бути! А як?

Де соломина!?

Де той щасливий випадок, який вирішить все?

Надійка хутчіше вдивлялася в очі людські та прислухалася до слів їхніх, інтонацій, голосів. Вони поспішають, штовхаються та відповідають на подив їй своїм людським, зрозумілим мише їм подивом. Адже для них вона також Ніхто.

Де соломина!? Господи, де? Як утриматися, як душу свою врятувати. Чи доля не посилає знаків, не підказує людям. А його — виходу, немає? Господи, як врятуватися!?

А можливо, люди щось знають таке, чого я не знаю. Тому мені немає серед них місця, і нам не по дорозі, — знову полоснуло ножем в голові Надійки.

То може, не бути!?

А серце падає, та подає теплу надію, що ллється по тілу. Як хочеться бути. Бути! Дитина ворушиться на руках, і перевертається в грудях.

Де соломина!? Вона має бути. І втримати, захистити, не віддати її пітьмі та холоду.

І чому в серці така надія на щось. Вона так лоскоче і душу тягне.

Люди, як ви живите!? Чи вам болить?

Може треба мені жити. Як всі. Ті, що всюди, безкінечно всюди живуть. Так щасливо, здається, живуть? Зрозуміти б лишень їх правоту і жити собі. Може треба забути про соломину і піддатися. Хай прірва! Здається, що так і має бути. А може, люди не знають про ту прірву, не здогадуються, не відчувають її. І тому вони такі щасливі. Щось має їх тримати? А знак для у них — Бути. І вони завжди його мають, — розмірковувала і розмірковувала Надійка та пригадувала свої намагання жити як усі.

Яка то гірка була пам’ять. Як соромно було згадувати оте»як усі».  Авжеж, вона пам’ятала, як старанно ступала у ту колію людську, де йдуть усі. Ні, не змогла. Вилетіла з тієї колії, а тепер на узбіччі конала.

А може люди все ж таки мають свою соломину і тому такі щасливі? І не треба їм нічого знати.

Де соломина моя? Де? Така, нехай тоненька. Та сонячна, тепла — Моя! Щоб втримала, не відпустила мене і синочка, — серце мліло, обривалося і щеміло. Ні, зовсім не однаково біло йому. Не однаково. Як йому хотілося Бути.

Бути? А для чого йому бути? Навіщо бути? Щоб нічого не знати і блукати в пітьмі, не знамо що шукаючи навпомацки? Ні, краще не бути. Хай буде прірва.

А якщо прірва та безкінечна? То як в неї падати? Безкінечно падати!?

Соломина! Я хочу свою соломину. Ну лишень для того, щоб втриматись. Серце хотіло жити. Господи, дай знак. Бути мені чи не бути?

І що то таке бути? І не бути?

А серце знову зливається з душею, і тягне, болить так, що Надійка хапається за груди, як за ту соломину. Тремтить та тримається за цю, таку реальну, біль свою та нескінчену ту муку, що рветься із серця, — Бути. Чому?

Тетяна Дейна

Засновано на реальній історії

Рубрика: Искусство, Образ жизни, Церковь и общество

Комментарии (1):

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.