Господь дбає про те, щоб Його робота у в’язниці здійснилася

Кілька років тому мабуть ніхто з нашої команди і не думав, що здійснюватимемо служіння в тюрмах. Андрій Терещук — керівник нашої команди давно мріяв здійснювати таке служіння, але не знав яким чином, де, і з чого все починати, адже в Західній конференції це служіння не популярне і мало хто ним займався, тому якоїсь інформації, плану дій не було. Коли Андрій роздумував про це служіння, в його громаді прийняв хрещення брат Валерій — колишній в’язень. Андрій з ним познайомився, почали разом проходити уроки «Так говорить Біблія». Валера теж мріяв донести цю вістку до людей з якими відбував покарання, тому підтримав Андрія в його намірах, разом обдумували, як розпочати цю справу.

Паралельно цим подіям, в Полицькій колонії № 76 зародився рух адвентизму через одного в’язня , який поширював світло істини серед інших людей. Одним із тих, хто прийняв цю вістку був Алєксі, грузин за походженням, який невдовзі після звільнення того чоловіка продовжив цю справу. Він почав через свою матір, яка живе в м. Луцьку, шукати Церкву Адвентистів сьомого дня, але серед її знайомих ніхто не знав цієї церкви. Одного разу випадково, їхавши в тролейбусі, жінка почула розмову двох дівчат про суботу. Вона знала, що адвентисти святкують суботу, тому запитала, чи бувало дівчата не адвентисти. Жінка попросила адресу церков в м. Луцьку, прийшла в дім молитви, в який ходили Андрій та Валера, залишила там почтову адресу свого сина і попросила, щоб хтось з братів написав Алєксі. Андрій зголосився написати листа, почалася жвава переписка. Андрій надсилав книги, приїжджав разом з батьками до Алєксі на побачення, згодом Андрій шукає команду однодумців, подає документи в департамент на дозвіл проводити Богослужіння в в’язниці. Оформлення документів затягнулося, але врешті в кінці січня ми отримали дозвіл і з цього часу кожну 2 і 4 неділю місяця здійснюємо служіння для в’язнів Полицької виправної колонії № 76 ( Рівненська обл.).

Збираємось в столовій, яка служить водночас і актовим залом. Свого приміщення поки що немає, і в цьому є зараз гостра потреба. За рік служіння сформувалась група постійних відвідувачів, які б хотіли збиратись і в інші дні, досліджувати Святе Писання. Формат зустрічей різноманітний і динамічний в залежності від потреб і побажань в’язнів — це і проповіді, показ відеозаписів з євангельських програм, зокрема програми Мойсея Островського, «круглий стіл», коли ми відповідаємо на запитання, та лекції по здоров’ю.

З служінням в цій в’язниці у нас пов’язані також особливі досвіди:

1) Крім нас у в’язниці здійснюють служіння п’ятидесятники і православні. В п’ятидесятників є сформована церква, збудований молитовний дім. Наше і їхнє служіння довший час відбувалося в різні години, відповідно брати п’ятидесятники відвідували і наші Богослужіння. Та керівництво колонії змінило графік служінь п’ятидесятників, і вони почали збиратись в той самий час що і ми, тому відвідувати наші зустрічі не мали змоги. Одного разу ми привезли з собою проповідь на дуже важливу тему — про душу. На території колонії зустріли старшого брата п’ятидесятників Андрія, і запропонували прийти послухати цю проповідь. Поки ми підключали апаратуру, в залі було лише 12 осіб, через кілька хвилин Андрій п’ятидесятник привів всю їхню церкву на нашу зустріч. Так Бог відкрив свою істину і перед ними. Й надалі як тільки є в них можливість, вони відвідують ці зустрічі.

2) Для наших служінь визначений конкретний час, і керівництво не дуже охоче до будь-який змін у регламенті таких відвідувань. Одного ранку коли ми виїжджали з Луцька до в’язниці, ми ще звернули до церкви взяти дещо з апаратури. Біля самої церкви в нас поламалась машина, при чому проблема була не типовою. Дві години ми з молитвами намагались відремонтувати машину,та старання були марними, машина як зачарована. Що робити? Час збігає, на призначену годину ми не встигаємо, але нас там чекають в’язні, для них ці зустрічі дуже важливі. Пробуємо додзвонитись до чергового колонії, щоб попередити, що не приїдемо, але телефон постійно зайнятий. Ми не розуміли волі Божої, чому шлях до в’язниці в цей день закритий, але в покорі прийняли її. Тут дзвінок брату Валерію з дому, — батькові дуже погано,викликали швидку. Валерій повертається додому, щоб бути поряд з батьком. Ми розуміємо, що не встигаємо, але знову підносимо молитву і за Валериного батька, і за служіння у в’язниці. Пробуємо дзвонити, але вже до керівника колонії і прохати в нього, щоб дозволив приїхати після обіду. Нарешті додзвонились. Бог вже приготував серце керівника і, коли ми озвучили нашу проблему та наше прохання, він погодився піти нам на зустріч (хоча раніше на всі наші прохання чули тверде «ні»), надав нам дозвіл, попередив чергових та віддав розпорядження оголосити в’язням про перенесення служіння на іншу годину. Нашій радості не було меж, але знову проблема, — потрібно найти іншу машину, щоб дістатися до місця. Починаємо дзвонити братам, і знову Бог відкриває нам двері, — перший дзвінок і питання з машиною одразу вирішується. Таким чином Бог, який відає все від початку і до кінця, не допустив, щоб ми виїхали з міста, адже Валерій був потрібен своєму батькові, і чудовим чином подбав про те, щоб Його робота у в’язниці здійснилася.

Ольга Лаптєва