Протестантське розуміння масово-інформаційної діяльності
ЩО ДАЛІ В ЛІС…
Предметом прогресистських міркувань є глибина інкультурації християнства (контекстуалізації, втілення [Henrich Daniel. Internet Evangelism in the 21st Century: A Reader. – [Б. м.]: Handclasp International, 2007. – P. 87–179] – аналогія до земної місії Христа) з метою місіонерського, рятівного впливу на світ. Така стратегія має на увазі не створення штучної субкультури (гіпертрофованого виявлення святості), а максимального наслідування світських моделей («що не заборонено, те дозволено») з перетворенням храму на ареопаг суспільного життя: тут влаштовують дебати кандидатів у президенти, , , тощо. Змінюється розуміння способу самопожертвування ради Бога: замість потреби МЕНШОСТІ зберегти вірність переконанням НАВІТЬ ЦІНОЮ ЖИТТЯ виникає необхідність БУДЬ-ЩО-БУДЬ досягати МАКСИМАЛЬНУ аудиторію вісткою спасіння. Ідеалом стає успішний місіонер (апостол Павло).
Звичайно, більшість церков іде поміркованим шляхом, поступово засвоюючи апробовані світом і «прогресистами» методи й технології: вихід на нерелігійні ЗМІ, проведення прес-конференцій, звернення до послуг позацерковних спеціалістів, громадську активність: доброчинну, політичну й правозахисну, тісніші контакти зі світською владою. В Україні, де панівною «релігією» є МАТЕРІАЛІСТИЧНИЙ ПРАГМАТИЗМ, наразі є неможливими крайні прояви ліберальної (благословення на одностатеві шлюби й аборти, рукопокладення (здійснюване англіканською Церквою) геїв у священство) чи фундаменталістської релігійності: авторитетних вимог видалення з навчальних програм світських вузів згадок про дарвінізм, бойкотів «гріховної» культурної продукції, використання політичних важелів для законодавчого протистояння секуляризації суспільного життя, а то й насильницьких методів для досягнення такої мети. Зазвичай акцентування своєї неправославності шкодить високопосадовцям. Євангельські християни настільки чітко розмежовують свої професійні та церковні обов’язки, що деякі протестанти не визнають, приміром, Олександра Турчинова «своїм», не бачачи у його публічних діях повсюдного покровительства євангелікам, а в офіційних заявах – проповідей, звичних для зібрань київської громади баптистів, яку відвідує віце-прем’єр.
Для порівняння: в Росії такі суперечки стають протестантським аналогом дискусії «почвенников» і «западников». Перших позначити легше: для молокан – реформаційної течії православного походження – важливою ознакою «русскости» є борода й крій одежі, взорований на російську фольклорну моду (косоворотка, etc.) [Бардина З. Кто такие молокане? // Протестант (Москва). – 2008. – № 6. – С. 14], для лютеран – не тільки відмова од прозелітизму, про що говорилося вище, а й ідеал протестанта як ПІДДАНОГО Російської держави, що займає «» [12] (виділення мої – М.Б.).
Українські протестанти, як правило, обирають серединний шлях – без загравання з владою, але й без її демонізації. Крайнощі редукуються обопільно. З одного боку, дослідники фіксують зменшення есхатологічної напруги навіть у вченні свідків Єгови, яке зазвичай відрізнялось крайньою недовірою до світської влади [Яроцький Петро, Решетніков Юрій. Інституалізація протестантизму як вихід у світ // Християнство доби постмодерну. Колективна монографія. – К.: [Українське релігієзнавство], 2005. – С. 250–256]. Одним із виявів переходу від «секти» до «церкви» є зміна акцентів проповіді: есхатологія змінюється моралізмом, той – суспільною тематикою: питаннями культури, патріотизму, мистецтва тощо.
З іншого боку, непоодинокими є зізнання євангельських лідерів про певне «розчарування в західних ідеалах демократії», скажімо, через тенденції а) вимирання європейського ліберального християнства і б) співчутливого ставлення фундаменталістських кіл Північної Америки до урядового обмеження громадянських прав населення, зокрема, під знаком «боротьби з тероризмом». Попри (як і будь-яких утворень у теперішньому українському політикумі, заснованих ідеологічними, а не фінансовими колами), зростає увага протестантів до дій уряду (загальновідомою є участь євангельських віруючих в акціях «помаранчевої» революції), підтримка демократичних засад суспільства, серед іншого, з потреби збереження її релігійного розмаїття на противагу . Виникають спроби релігійного тлумачення національної ідеї: як духовного відродження, , (пор. з тезою Михайла Грушевського про те, що православ’я було національною ідеєю українців у козацьких війнах XVII сторіччя).
ЗА ЩО БОРОЛИСЬ?
В основі дискусії «консерваторів» і «прогресистів» лежать дві антиномії. Перша з них стосується балансу між плеканням ОСОБИСТОЇ святості й служінням ЧУЖИМ духовним потребам. Захисники першого погляду наполягають на тезі, що слід спершу особисто поклонятись Богу, щоб стати провідником Його благодаті для інших (особиста святість є джерелом натхнення для служіння – Дії 1:8, 13:2). Пропоненти другої позиції наголошують, що служіння індивіда ІНШИМ зміцнює і його ВЛАСНУ віру (–40). Цю суперечність вияскравлює історія про Марію і Марту (), конфлікт якої є нерозв’язним в очах багатьох знайомих автору статті домогосподарок, включаючи його маму. Тут безумовний пріоритет духовного споглядання суперничає з обов’язком жінки щодо своєї сім’ї – ангажованості в безкінечні домашні клопоти. Напруженість такої дилеми викликала з’яву компромісного тлумачення: «У кожному з нас живе Марфа – наша функціональна частина, й Марія – частина, що відповідає за взаємини… Марта готувала вечерю, у той час як Марія сиділа біля ніг Ісуса. Коли Марта поскаржилася, що Марія їй не допомагає, Ісус сказав: «Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї…» Ісус не мав на увазі, що Марта робила щось погане, Він просто хотів сказати, що вона робила це в невідповідний час».
Друга антиномія полягає у відмінному баченні сутності зла й людської природи: які форми має зло (гріх, безбожжя), яких меж сягає його присутність у світі, чи має воно владу над наверненим християнином аж до того, щоб позбавити його віри (єдності з Богом) і, як наслідок, спасіння. Ключем до цих питань є протестантське розуміння науки про синергію – межі Божої та людської участі у спасінні індивіда. Складність цього питання полягає в тім, що воно не спирається на окремі біблійні свідчення, а виводиться із системного тлумачення Святого Письма. Кальвіністський догмат про подвійне передвизначення, яке поділяє людство на приречених на загибель і на вічність із Богом, породив багатовікові дискусії, де прихильники ідеї свободи волі людини до спасіння примкнули до вчення голландського богослова Якоба Армінія (1560–1609) (армініанства). Пропоненти передвизначення не вірять у можливість утратити спасіння, тож уважають, що «хрестовий похід» у світ для його трансформації за євангельським зразком угодний Богу й нічим їм не загрожує (за версією , саме кальвіністський пафос є джерелом капіталістичної свідомості). Відповідно, апологети свободи волі наполягають на пріоритеті «церковної» релігійності для акумулювання духовних сил: «».
ВИСНОВКИ
У даній статті зроблено спробу виокремити ментальні конструкції, що обумовлюють розуміння суті, форм і методів церковної комунікації українськими протестантами. Євангельські віруючі розглядають комунікацію в річищі місіонерської роботи – свідчення християнської віри позацерковній громадськості. Феномен недержавної «церкви вірних» має на увазі існування двох світів – «істинної» релігійної громади як «ковчега спасіння» й «гріховного світу», в якому вірний задовольняє свої фізичні потреби (роботи для прогодування сім’ї тощо) й вступає в діалог із «невіруючими», щоб через представлення біблійного вчення дати їм шанс прийняти Христа своїм Богом і приєднатись до членів «правдивої» Церкви. Зі спонуки організувати інформаційний обмін цих двох світів (досить вибірковий для світської інформації) виникає розгалужена система євангельських мас-медіа.
Страниц: 1 2
Loading ...
